Розділ тридцять сьомий
Одвідавши Саргона, святі мужі Мефрес і Ментезуфіс, щільно закутавшись у плащі, замислені поверталися додому.
— Хто його знає, — сказав Ментезуфіс, — може, цей п’яниця Саргон правду каже про нашого царевича?
— В такому разі в словах Істубара ще більша правда, — твердо відповів Мефрес.
— Не допускаймо упередженості. Треба спершу розпитати самого царевича, — порадив Ментезуфіс.
— То ти й зроби це.
На другий же день обидва жерці з дуже поважним виглядом з’явилися до наступника трону, просячись на серйозну розмову.
— Що сталося? — спитав царевич. — Може, достойний Саргон знову виконував якусь нічну місію?
— На жаль, цього разу йдеться не про Саргона, — відповів Мефрес — Але… в народі ходять чутки, що ти, найдостойніший повелителю, підтримуєш близькі стосунки з невірними фінікійцями…
Із цих слів царевич почав догадуватись, чого прийшли пророки, і кров у ньому закипіла. Він збагнув, що це початок гри між ним і станом жерців, і, як І належить царському синові, вмить опанував себе. На його обличчі з’явився вираз наївної зацікавленості…
— А фінікійці — небезпечний народ, споконвічні вороги нашої держави!.. — додав Мефрес.
Наступник трону усміхнувся.
— Якби ви, святі мужі, — сказав він, — позичали мені гроші й тримали при своїх храмах вродливих дівчат, я не розлучався б з вами. А так я мимоволі змушений дружити з фінікійцями!
— Кажуть, що ти, достойний володарю, одвідуєш уночі ту фінікіянку…
— Я мушу так робити, поки ця дівчина не набереться розуму і не перейде до мого дому. Та ви не бійтесь, я ходжу з мечем, і якби мені хто став на дорозі…
— Але через ту фінікіянку ти, володарю, маєш неприязнь до посла ассірійського царя…
— Зовсім не через неї, а через те, що від Саргона тхне лоєм… Зрештою до чого всі ці балачки?.. Адже ви, святі отці, не наглядаєте за моїми жінками; гадаю, що й достойний Саргон не доручав вам своїх; отже, чого ви хочете?..
Мефрес так зніяковів, що аж голена голова його почервоніла.
— Ти сказав правду, достойний володарю, — відповів він. — Нас не обходять твої любовні пригоди і способи, до яких ти вдаєшся. Але… є дещо гірше: народ дивується, що хитрий Гірам так легко позичив тобі сто талантів і навіть без застави…
У царевича здригнулись губи, але він знову спокійно відповів:
— Я не винен, що Гірам більше довіряє моєму слову, ніж єгипетські багатії! Він знає, що я швидше зречуся своєї зброї, яка дісталася мені від діда, ніж не заплачу йому того, що винен. Мабуть, і проценти його не турбують, бо він навіть не згадував мені про них… Я не хочу приховувати від вас, святі мужі, що фінікійці спритніші від єгиптян. Наш багач, перше ніж позичити мені сто талантів, скорчив би сувору міну, розстогнався б і, нарешті, поводивши мене з місяць за носа, узяв би величезну заставу і ще більші проценти. А фінікійці, які краще знають серця царевичів, позичають нам гроші навіть без судді й свідків.
Верховний жрець був такий роздратований спокійним глузуванням Рамзеса, що замовк і стулив губи. Його виручив Ментезуфіс, який зненацька запитав:
— Що б ти сказав, достойний повелителю, якби ми уклали з Ассірією угоду і віддали б їй Північну Азію разом з Фінікією?..
Кажучи це, він пильно дивився в обличчя наступника трону. Але царевич відповів цілком спокійно:
— Я б сказав, що лише зрадники могли намовити фараона, щоб він підписав таку угоду.
Обидва жерці захвилювалися: Мефрес підняв руки вгору, Ментезуфіс стиснув кулаки.
— А якби цього вимагала безпека нашої держави?.. — натискав Ментезуфіс.
— Чого ви од мене хочете? — спалахнув царевич. — Вас цікавлять мої борги, мої стосунки з жінками, ви оточуєте мене шпигунами, осмілюєтесь повчати мене, а тепер ще задаєте якісь підступні запитання! Ну так от, кажу вам, що я, хоч би ви мене й отруїли, не підписав би такої угоди… На щастя, це залежить не від мене, а від його святості фараона, волю якого ми всі повинні виконувати,
— А що б ти зробив, достойний царевичу, будучи фараоном?
— Те, чого вимагали б честь та інтереси держави.
— Щодо цього немає сумнівів, — мовив Ментезуфіс. — Але що ти, достойний повелителю, вважаєш інтересами держави?.. Де нам шукати вказівок?..
— А для чого ж існує найвища рада? — вигукнув царевич, цього разу з удаваним гнівом. — Ви ж кажете, що вона складається з самих мудреців… Ну, нехай вони й беруть на свою відповідальність угоду, яку я вважаю ганьбою і загибеллю Єгипту…
— Звідки ти знаєш, царевичу, — спитав Ментезуфіс, — що саме так не вчинив твій богорівний батько?
— Тоді навіщо ви мене про це питаєте? Що це за допит?.. Хто дав вам право заглядати в тайники мого серця?..
Рамзес вдавав з себе такого обуреного, що обидва жерці заспокоїлись.
— Ти говориш, царевичу, як личить справжньому єгиптянину, — озвався Мефрес. — Нас також засмутила б така угода, але безпека держави іноді вимагає тимчасово підкорятися обставинам…
— Що ж вас змушує до цього?.. — крикнув царевич. — Чи ми програли велику битву? Чи вже не маємо війська?..
— Веслярами корабля, на якому Єгипет пливе по річці вічності, є боги, — урочисто відповів верховний жрець, — а керманичем його є єдиний бог всього живого. Вони не раз затримують або повертають корабель, щоб обминути небезпечні чорториї, яких ми нездатні навіть помітити. В таких випадках з нашого боку потрібні лише терпіння й покора, за які ми рано чи пізно матимемо щедру винагороду, яка перевершує все, що тільки може собі уявити смертна людина.
Після цього жерці попрощалися з царевичем, сповнені надії, що він хоч і невдоволений за цю угоду, але не порушить її і не позбавить Єгипет потрібного йому миру.
Коли вони пішли, Рамзес покликав до Себе Тутмоса. Лишившись сам на сам з своїм улюбленцем, він дав волю довго гамованому гніву і обуренню. Царевич кинувся на канапу, звиваючись, як змія, бив себе кулаками по голові й ридав.
Переляканий Тутмос чекав, поки мине цей напад люті. Потім він дав Рамзесові води з вином, обкурив заспокійливими пахощами і, сівши біля нього, спитав про причину такого не. властивого чоловікам розпачу.
— Сядь тут, — сказав наступник трону, не підводячи голови. — Знаєш, я сьогодні остаточно переконався в тому, що наші жерці уклали з Ассірією якусь ганебну угоду… Без війни, навіть без жодних вимог з того боку!.. Ти уявляєш, скільки ми втрачаємо на цьому?..
— Дагон казав мені, що Ассірія хоче загарбати Фінікію. Але фінікійців це вже не дуже тривожить, бо цар Ассар веде війну на північно-східних кордонах. Там живуть народи дуже войовничі й численні, тому невідомо, як скінчиться війна.
В кожному разі, Фінікія матиме кілька років перепочинку, а цього їй вистачить, щоб підготуватись до оборони і знайти спільників…
Царевич нетерпляче махнув рукою.
— От бачиш, — сказав він Тутмосу, — навіть Фінікія озброюється, а може, й озброює усіх своїх сусідів. Як би там не було, ми втрачаємо в Азії не сплачену нам данину, а це становить — ти чув щось подібне!.. — понад сто тисяч талантів… Сто тисяч талантів! — повторив царевич. — О боги! Адже така сума одразу наповнила б скарбницю фараона… А якби ми ще, вибравши момент, напали на Ассірію, то в самій Ніневії, в самому палаці Ассара знайшли б невичерпні скарби… Подумай лише, скільки б ми захопили невільників!.. Півмільйона… мільйон людей надзвичайно сильних і таких диких, що рабство в Єгипті, найважча праця на каналах чи в копальнях здалася б їм забавкою… Через кілька років родючість нашої землі зросла б, зубожілий наш народ відпочив би і, перше ніж умер би останній раб, держава відновила б давню могутність і багатство. І все це знищено жерцями з допомогою кількох списаних срібних бляшок та глиняних таблиць, покритих знаками у формі стріл, яких ніхто з нас не розуміє!..
Вислухавши жалі царевича, Тутмос встав, пильно обдивився сусідні кімнати, чи ніхто там не підслухує, і, сівши біля Рамзеса, тихо заговорив: