— Стань біля батька твого Мусаваси, щоб він міг доторкнутись до тебе й пересвідчитись, що ти живий…

Ці слова всі лівійці і все військо зустріли голосними вигуками; але царевич нічого не чув.

— Мій син помер? — спитав він жерця. — І Сара призналась, що вбила його?.. Невже безумство охопило її душу?..

— Дитину вбив негідник Лікон…

— О боги! Дайте мені сили! — простогнав царевич.

— Кріпись, володарю, як личить переможцеві.

— Хіба ж можна подолати такий біль!.. О немилосердні боги!

— Дитину вбив Лікон, Сара взяла вину на себе, щоб урятувати тебе… Вона бачила убивцю вночі й думала, що то ти…

— А я… я вигнав її з мого дому!.. Я зробив її служницею фінікіянки!.. — шепотів царевич.

Тим часом з’явились єгипетські воїни, несучи повні коши рук, повідрубуваних у вбитих лівійців.

Побачивши це, царевич Рамзес затулив своє обличчя і гірко заплакав.

Воєначальники одразу ж оточили колісницю, потішаючи свого вождя. А святий пророк Ментезуфіс запропонував, на що всі одностайно пристали, щоб віднині єгипетські воїни ніколи не відтинали рук убитим в бою ворогам.

Таким непередбаченим випадком закінчилася перша перемога наступника єгипетського трону. Але сльози, пролиті ним над відтятими руками, прихилили до нього лівійців більше, ніж переможна битва. І ніхто не дивувався, що єгипетські й лівійські воїни, мирно посідавши біля вогнищ, ділились хлібом і пили вино з одних келихів.

Місце ворожнечі й ненависті, які могли тривати довгі роки, заступило глибоке почуття миру і довір’я.

Рамзес сказав, щоб Мусаваса, Техенна та найзнатніші лівійці, негайно їхали з дарами до Мемфіса, і призначив ескорт, не стільки для нагляду за ними, як для охорони їх самих і тих скарбів, які вони везли з собою. Сам він сховався в наметі й не показувався кілька годин. Він не прийняв наміть Тутмоса, як людина, якій скорбота стала найближчим другом.

Надвечір до царевича прийшли делегати від грецьких офіцерів на чолі з Каліпосом. Коли наступник трону запитав, чого їм треба, Каліпос відповів:

— Ми прийшли благати тебе, володарю, щоб тіло нашого полководця і твого слуги Патрокла не віддавали єгипетським жерцям, а щоб ми спалили його на вогнищі, за грецьким звичаєм.

Царевич здивувався.

— Вам, певне, відомо, — мовив він, — що з трупа Патрокла жерці хочуть зробити священну мумію, щоб поховати її серед гробниць фараонів. Чи може більша честь випасти людині на тому світі?

Греки вагалися, врешті Каліпос, зважившись, відповів:

— Повелителю наш, дозволь відкрити перед тобою серце. Ми добре знаємо, що для людини краще зробити мумію, ніж спалити її. Бо якщо душа спаленого небіжчика відразу переноситься в країну вічності, то душа забальзамованого може ще тисячі літ жити на цій землі й тішитися її красою. Але єгипетські жерці, володарю (нехай це не ображає твоїх вух!), ненавиділи Патрокла. Хто ж запевнить нас, що жерці, зробивши з нього мумію, таким чином не затримають його душу на землі, щоб піддати її мукам?.. І чого були б варті ми, якби, підозрюючи помсту, не вберегли від неї душу нашого земляка й полководця!

Здивування Рамзеса зросло ще більше.

— Робіть, як вважаєте за потрібне, — мовив він.

— А якщо не віддадуть нам тіла?..

— Тільки приготуйте вогнище, а про решту подбаю я сам.

Коли греки вийшли, царевич послав по Ментезуфіса.

Розділ сорок сьомий

Жрець скоса глянув на царевича й відзначив, що той дуже змінився. Рамзес був блідий, аж схуд за ці кілька годин, його очі втратили блиск і глибоко позападали.

Дізнавшись, про що просили греки, Ментезуфіс, ні хвилини не вагаючись, згодився віддати їм тіло Патрокла.

— Греки мають рацію, — сказав святий муж, — що ми могли б після смерті мучити тінь Патрокла. Але вони нерозумні в своїх припущеннях, що який-небудь єгипетський чи халдейський жрець дозволив би собі такий злочин. Нехай забирають тіло свого земляка, якщо гадають, що під охороною їхніх звичаїв він буде щасливіший після смерті!..

Царевич одразу послав офіцера з наказом забрати тіло Патрокла, а Ментезуфіса затримав. Видно, хотів щось сказати, але, не зважувався.

Після довгої мовчанки Рамзес раптом запитав:

— Ти, певне, знаєш, святий пророче, що одна з моїх жінок, Сара, вмерла, а її сина вбито?..

— Це сталося тієї ночі, — відповів Ментезуфіс, — коли ми вийшли з Пі-Баста.

Царевич зірвався на ноги.

— О безсмертний Амон!.. — скрикнув він. — Це сталось так давно, а ви нічого не сказали мені!.. Навіть про те, що мене було обвинувачено в убивстві своєї дитини?..

— Володарю, — відповів жрець, — в головнокомандувача напередодні бою немає ні батька, ні дитини, взагалі нікого, лише — своє військо й ворог. Чи могли ми в такий важливий час засмучувати тебе тяжкими вістями?

— Це правда, — відповів царевич, подумавши. — Коли б на нас сьогодні напав ворог, я не знаю, чи зміг би добре керувати військом… І взагалі не знаю, чи вже колись зможу здобути втрачений спокій. Таке мале… таке славне дитя!.. А ця жінка, що хотіла віддати за мене життя, коли я так тяжко її скривдив!.. Я ніколи не думав, що є такі нещастя й що людське серце витримує їх.

— Час усе вигоює… — тихо мовив жрець. — Час і молитва. Царевич покивав головою, і знову в наметі залягла така тиша, що було чути, як пересипався пісок у годиннику. Царевич знову вийшов із задуми.

— Скажи мені, святий отче, коли це не належить до великих таємниць, яка насправді різниця між спалюванням померлого і перетворенням його в мумію? Я хоч і чув дещо про це в школі, та не розумію, чому греки надають цій справі такої великої ваги.

— Ми надаємо цьому ще більшої ваги, — відповів жрець. — Про це свідчать наші міста померлих, які зайняли цілий край у західній пустелі. Свідчать піраміди, де поховані фараони давніх часів, та, гадаю, величезні гробниці фараонів нашої епохи, видовбані в скелях. Поховання і гробниця — це велика, надзвичайно важлива справа для людини. Бо якщо ми живемо в тілесній формі лише п’ятдесят-сто років, то наші тіні існують десятки тисяч років, аж до цілковитого очищення. Ассірійські варвари насміхаються з нас, що ми більше уваги віддаємо мертвим, аніж живим, але вони б плакали над своєю неуважністю до мертвих, коли б їм була відома, як нам, таємниця смерті й загробного життя…

Царевич здригнувся.

— Ти лякаєш мене, — мовив він. — Хіба ти забув, що в мене є між мертвими дві рідні істоти, які не можуть бути поховані за єгипетським ритуалом?..

— Зовсім ні. Саме зараз роблять їхні мумії. І Сара, і твій син матимуть усе, що може придатись їм у довгій мандрівці.

— Правда?.. — ніби зрадівши, спитав Рамзес.

— Ручуся тобі, що так воно і є, — відповів жрець, — і що зроблено буде все потрібне, аби ти, володарю, знайшов їх щасливими, коли й тобі надокучить колись земне життя.

Царевич, слухаючи це, був дуже зворушений.

— То ти думаєш, святий муже, — спитав він, — що я знайду колись мого сина і зможу сказати тій жінці: «Саро, я знаю, що був надто суворий до тебе…»

— Яв тому так само певен, як і в тому, що бачу тебе, достойний повелителю.

— Говори… говори про це, — вигукнув царевич. — Людина доти не дбає про гробниці, поки не покладе в них частину самого себе… А мене спіткало таке нещастя саме тоді, коли я думав, що, крім фараона, немає нікого сильнішого за мене!

— Ти питаєш, царевичу, — вів далі Ментезуфіс, — яка різниця між спалюванням померлого й перетворенням його в мумію? Така сама, як між знищенням одягу й зберіганням його в схові. Якщо вбрання бережеться, то воно може тобі придатися ще не раз, а якщо ти маєш тільки одну одежину, було б безглуздям її спалювати.

— Я не розумію цього, — відповів царевич. — Адже ви не вчите такого навіть у вищій школі.

— Але ми можемо це сказати наступникові фараона, — відповів жрець… — Ти знаєш, достойний повелителю, що людська істота складається з трьох частин: тіла, іскри божої і тіні, тобто Ка, яка з’єднує тіло з іскрою божою. Коли людина