— Як це? — перебив її царевич, ледве стримуючи гнів.

— Я не впізнаю свого сина… Не бачу в тобі майбутнього володаря Єгипту!.. Династія в твоїй особі буде як човен на Нілі без керма… Ти виженеш з двору жерців, а хто ж з тобою зостанеться?.. Хто буде твоїм оком у Нижньому й Верхньому Єгипті та за його межами?.. Адже фараон мусить бачити все, на що лише падає божественний промінь Осіріса.

— Жерці будуть моїми слугами, а не міністрами…

— Вони і є твої найвірніші слуги. Це завдяки їхнім молитвам твій батько царює вже тридцять три роки і уникає воєн, які могли б бути згубними…

— Для жерців!..

— Для фараона, для держави!.. — перебила його мати. — Чи знаєш ти, що діється з нашою скарбницею, з якої ти одного дня береш десять талантів, а. другого — вимагаєш ще п’ятнадцять? Чи знаєш ти, що якби не самовідданість жерців, які навіть у богів забирають для казни справжні коштовності, підміняючи їх фальшивими, то царські маєтності вже були б у руках фінікійців?..

— Одна успішна війна збагатить нашу скарбницю, як розлив Нілу — наші поля.

Цариця засміялась.

— Ні, — мовила вона, — ти, Рамзесе, ще така дитина, що навіть не можна вважати за гріх твої безбожні слова. Прошу тебе, займися своїми грецькими полками і якнайшвидше позбудься цієї єврейки, а політику залиш… нам…

— Чому я мушу позбутися Сари?

— Бо якщо ти матимеш від неї сина, можуть початися чвари в державі, де й так багато клопоту. А на жерців, — додала вона, — можеш гніватися, тільки не ображай їх прилюдно. Вони знають, що наступникові трону багато чого можна прощати, надто коли в нього така запальна вдача. Але час угамує все, на славу династії і на користь державі.

Царевич замислився. Потім раптом спитав:

— Виходить, я не можу розраховувати на гроші із скарбниці?

— Ні в якому разі. Верховний писар уже сьогодні був би змушений припинити виплату грошей, якби я не віддала йому сорок талантів, які прислав мені Тір.

— Що ж я робитиму з військом? — мовив царевич, нетерпляче потираючи чоло.

— Кинь єврейку і попроси в жерців… Може, вони тобі позичать.

— Ніколи в світі!.. Краще візьму в фінікійців. Мати похитала головою.

— Ти ерпатр. Роби як знаєш… Але попереджаю, ти мусиш дати велику заставу, а фінікієць, якщо раз позичить тобі гроші, вже більше не випустить тебе з рук. Вони ще підступніші за євреїв.

— На покриття цих боргів вистачить частини моїх прибутків.

— Побачимо. Я щиро хотіла б допомогти тобі, але в мене немає… — мовила цариця, сумно розводячи руками. — Роби як знаєш, та пам’ятай: фінікійці в наших маєтках — що пацюки в коморах, — коли один пролізе крізь щілину, інші посунуть за ним.

Рамзес усе не йшов від матері.

— Ти хочеш мені ще щось сказати? — спитала цариця.

— Я хотів тільки спитати… Серце моє чує, що ти, матінко, маєш якісь плани щодо мене. Які?

Мати погладила його по щоці.

— Ще не зараз… Ще не зараз!.. Ти ще вільний, як кожен молодий вельможа у нашій країні. Користайся з цього. Але прийде час, коли ти, Рамзесе, повинен будеш узяти собі дружину, діти якої будуть царської крові, а син — твоїм наступником. Про ті часи я й думаю…

— І що?..

— Ще нічого певного… Але політична далекоглядність підказує мені, що твоєю дружиною має бути донька жерця…

— Може, Гергора?.. — сміючись, вигукнув Рамзес.

— А що в цьому поганого? Гергор дуже скоро стане верховним жерцем у Фівах, а його доньці всього чотирнадцять років.

— І вона згодилася б зайняти при мені місце єврейки? — глузливо запитав Рамзес.

— Ти мусиш постаратись, щоб усі забули цю твою помилку.

— Цілую твої ноги, матінко, і йду, — сказав Рамзес, хапаючись за толову. — Я чув сьогодні стільки дивних речей, що вже починаю боятись, щоб Ніл не потік назад до порогів або піраміди не пересунулись у східну пустелю!

— Не блюзни, дитино моя, — шепнула цариця, з тривогою дивлячись на сина. — В цій країні траплялися ще й не такі дива.

— Чи не те, — запитав з гіркою усмішкою син, — що стіни царського палацу підслуховували своїх володарів?

— Тут бачили смерть фараонів, що лише кілька місяців сиділи на троні, і падіння династій, які правили дев’ятьма народами.

— Бо ці фараони задля курильниці забували про меч, — відповів царевич.

Він уклонився й вийшов.

В міру того як кроки наступника трону поступово затихали в просторім передпокої, вираз обличчя цариці змінювався: величний спокій заступили біль і тривога, у великих очах блиснули сльози.

Вона підбігла до статуї богині, впала навколішки і, сипнувши на жар індійських пахощів, зашепотіла:

— О Ісідо, Ісідо, Ісідо! Тричі вимовляю твоє ім’я. О Ісідо, що народжуєш змій, крокодилів і страусів, тричі хай буде вславлене ім’я твоє… О Ісідо, що захищаєш збіжжя від палючих вітрів, а тіла предків наших від руїнницької дії, часу! О Ісідо, змилуйся й охорони мого сина!.. Хай тричі вимовляють ім’я твоє і тут… і там… і скрізь… І нині, і завше, і повіки-віків, поки храми наших богів відбиватимуться у водах

Нілу.

Так молячись і ридаючи, цариця схилилась і торкнулася чолом підлоги. І в цю мить над нею пролунав тихий шепіт:

— Голос праведного завжди буде почутий.

Цариця схопилась і здивовано почала оглядатись навколо. Але в покої нікого не було. Тільки із стін дивились на неї намальовані квіти, а з вівтаря — статуя богині, сповнена неземного спокою.

Розділ восьмий

Царевич повернувся до свого палацу заклопотаний і покликав до себе Тутмоса. — Ти мусиш мене навчити, — сказав Рамзес, — як здобувати гроші.

— Ага!.. — засміявся чепурун. — Це та премудрість, якої не навчають у найвищих школах жерців, але я міг би бути тут справжнім пророком..

— Там навчають, щоб не позичати грошей, — мовив царевич.

— Якби я не боявся заплямувати свої уста блюзнірством, я б сказав, що деякі жерці марнують час… Бідні вони люди, хоч і святі!.. Не їдять м’яса, мають лише одну жінку або й зовсім уникають жінок і не знають, що таке позичити гроші… Я радий, Рамзесе, — вів далі Тутмос, — що ти осягнеш цю премудрість з моєю поміччю. Вже зараз ти збагнув, що то за мука — безгрошів’я. Чоловік, якому потрібні гроші, втрачає смак до їжі, схоплюється уві сні, на жінок дивиться здивовано, наче питає: «Навіщо вони?» В прохолодному храмі обличчя в нього палає вогнем, а в спеку в пустелі його обсипає морозом. Він, мов божевільний, безтямно дивиться перед собою, не чує, що йому кажуть, не помічає, що перука в нього зсунулась набік, і забуває покропити її пахощами; заспокоює його лише глек доброго вина, та й то ненадовго. Бо тільки неборак отямиться з похмілля, йому знов починає здаватись, що земля розступається у нього під ногами… Я бачу, — казав він далі, — з твоїх гарячкових жестів і неспокійної ходи, що ти впав у розпач, бо не маєш грошей. Але незабаром тобі стане так легко, наче з грудей твоїх зняли великого сфінкса. Потім ти поринеш у стан солодкого забуття, викинувши з голови колишні турботи та своїх теперішніх позикодавців, а тоді… Ах, щасливий Рамзесе, які надзвичайні несподіванки чекають на тебе! Коли мине термін сплати і позикодавці почнуть навідуватись до тебе ніби для того, щоб засвідчити своє шанування, — ти почуватимеш себе, мов олень, за яким женуться собаки, або мов єгипетська дівчина, яка, беручи воду з річки, раптом побачила лускату спину крокодила.

— Все це дуже дотепно, — перебив його, сміючись, Рамзес, — але не дає жодної драхми…

— Зажди! — перепинив його Тутмос. — Я зараз же вирушаю до фінікійського банкіра Дагона, а ввечері, навіть якщо він ще не дасть тобі грошей, ти вже здобудеш втрачений спокій.

Чепурун вибіг з палацу, сів у невеличкі ноші і, оточений слугами та гуртом таких самих, як і він, вітрогонів, зник в алеї парку.

Надвечір у палаці наступника трону з’явився фінікієць Дагон, найвідоміший мемфіський банкір. Це був чоловік середнього віку, жовтий, сухорлявий, але міцний. На ньому була блакитна туніка і біла тога з тонкої тканини, а його довге волосся стягував золотий обруч. Це буйне волосся і велика чорна борода вигідно відрізнялися від причеплених борідок та перук єгипетських чепурунів.