У покоях наступника трону роїлася ціла юрба юних вельмож.

Одні купалися внизу й намащували своє тіло пахощами, другі грали на терасі в шахи й шашки, треті пили вино з танцівницями на терасі під наметом. Царевич не пив, не грав і де розмовляв з жінками. Він нетерпляче походжав по терасі, виглядаючи фінікійця. Побачивши в алеї його ноші на двох ослах, царевич зійшов униз, де була вільна кімната.

За хвилину в дверях з’явився Дагон. Ще на порозі він упав на коліна і вигукнув:

— Вітаю тебе, нове сонце Єгипту!.. Щоб ти жив вічно і щоб слава твоя досягла тих найдальших берегів, до яких доходять фінікійські кораблі…

На знак царевича він підвівся і заговорив, швидко вимахуючи руками:

— Коли вельможний Тутмос зійшов з нош біля моєї мазанки (бо мій дім — мазанка проти твого палацу, ерпатре!), його обличчя так сяяло, що я одразу ж гукнув своїй дружині: «Фамар, вельможний Тутмос прийшов не від себе, а від когось вищого, ніж сам, настільки, наскільки Ліван вищий від надморських пісків…» А дружина питає мене: «Звідки ти знаєш, пане мій, що вельможний Тутмос прийшов не від себе?..» — «А звідти, що він не може прийти з грішми, бо в нього їх нема, і не може прийти по гроші, бо в мене їх нема». Тут ми обоє уклонились вельможному Тутмосу. А коли він сказав, що це ти, найясніший царевичу, хочеш від свого раба дістати п’ятнадцять талантів, я запитав свою дружину: «Фамар, чи не правду казало мені моє серце?» — «Дагоне, ти такий мудрий, що повинен бути радником у наступника трону», — відповіла вона.

Рамзес кипів з нетерплячки, але слухав банкіра, — він, що вибухав навіть у присутності своєї матері та фараона!

— Коли ми, — казав далі фінікієць, — отямились і збагнули, що ти, царевичу, потребуєш моїх послуг, в наш дім вступила така радість, що я наказав дати слугам десять глеків пива, а моя дружина Фамар загадала, щоб я купив їй нові сережки. Радість моя була така велика, що я дорогою не дозволив погоничу бити ослів, а коли нікчемні мої стопи торкнулися твого порога, царевичу, я зняв золотий перстень (більший, ніж той, що достойний Гергор дав Євнані!) і подарував цей золотий перстень твоєму рабові, який злив мені води на руки. З твого дозволу, ерпатре, звідки в тебе той срібний глек, з якого мені поливали на руки?..

— Його продав мені Азарія, син Габера, за два таланти.

— Єврей?.. Ти, найясніший царевичу, купуєш у євреїв?.. А що на це скажуть боги?..

— Азарія — такий самий купець, як і ти, — відповів царевич.

Почувши це, Дагон схопився обома руками за голову і, плюючись, залементував:

— О Баал, Таммуз! О Бааліт, о Ашторет! Азарія, син Габера, єврей — такий самий купець, як я!.. О ноги мої, навіщо-ви мене сюди принесли?! О серце, за віщо терпиш таку муку й наругу?.. Найясніший царевичу! — волав фінікієць. — Вбий мене, відрубай мені руку, коли я підроблятиму золото, але не кажи, що єврей може бути купцем. Швидше завалиться Тір, швидше Сідон поглинуть піски пустелі, ніж єврей стане купцем! Вони можуть доїти свої худі кози або під батогом єгиптян місити глину з соломою, але не торгувати… Тьху!.. тьху!.. Нечистий народ рабів!.. Грабіжники, злодії!..

Царевича невідомо чому охопив гнів, але він стримав себе. Це здалося дивним самому Рамзесові, який досі ні перед ким не вважав за потрібне стримуватись.

— Ну то як, — мовив раптом наступник трону, — позичиш мені, шановний Дагоне, п’ятнадцять талантів?

— О Ашторет!.. П’ятнадцять талантів?.. Це такі великі гроші, що я мушу сісти і добре про це подумати.

— То сідай.

— За талант, — мовив фінікієць, зручно вмощуючись на стільці, — можна купити двадцять золотих ланцюгів, або шістдесят гарних дійних корів, або десять рабів для чорної роботи, або одного раба, що вміє грати на флейті чи малювати, а може, навіть і лікувати. Талант — це велике багатство!..

Царевич блиснув очима.

— Коли в тебе немає п’ятнадцяти талантів… — перебив він

лихваря.

Переляканий фінікієць миттю зсунувся з стільця на підлогу.

— Хто в цьому місті, — вигукнув він, — не матиме грошей, якщо ти зажадаєш їх, о сине сонця!.. Правда, я злидар, моє золото, коштовності й усі оренди не варті твого погляду, царевичу. Але коли я обійду всіх наших купців і скажу, хто мене послав, то на ранок ми добудемо п’ятнадцять талантів, хоч би й з-під землі. Якби ти, ерпатре, став перед сухою смоковницею і сказав: «Дай грошей!» — то й вона заплатила б відкуп… Тільки не дивись на мене так, сине Гора, бо в мене стискається серце й плутаються думки, — мовив фінікієць благальним голосом.

— Ну, сідай уже, сідай, — усміхнувся царевич.

Дагон підвівся з підлоги і ще зручніше вмостився на стільці.

— А на який строк тобі потрібні ці п’ятнадцять талантів, ерпатре?

— Думаю, на рік.

— Скажемо відразу — на три роки. Тільки його святість фараон міг би повернути за рік п’ятнадцять талантів, а не молодий царевич, який щодня мусить приймати веселих вельмож і гарних жінок. Ох, ці жінки!.. Чи правда, дозволь тебе спитати, що ти взяв до себе Сару, доньку Гедеона?

— А який ти хочеш процент? — перебив царевич.

— Дрібниця, про яку не варто й говорити твоїм священним устам. За п’ятнадцять талантів ти даси мені п’ять талантів на рік, а за три роки я всі гроші зберу сам, так що ти навіть не знатимеш про це.

— Ти даси мені сьогодні п’ятнадцять талантів, а через три роки візьмеш тридцять?

— Єгипетський закон дозволяє, щоб сума процентів дорівнювала сумі позички, — відповів, зніяковівши, фінікієць.

— А це не забагато?

— Забагато?.. — вигукнув Дагон. — Кожен вельможний пан має великий почет, великі маєтки і платить тільки великі проценти. Я посоромився б правити менше з наступника трону, та й ти сам міг би наказати, щоб мене побили киями й вигнали з двору, якби я зважився взяти менше…

— Коли ж ти принесеш гроші?

— Принести?.. О боги, це не під силу одній людині! Я зроблю краще — я сплачу всі твої борги, царевичу, щоб ти навіть не турбував себе такими нікчемними справами.

— Хіба ти знаєш, кому я повинен платити?

— Та ніби знаю, — відповів недбало фінікієць. — Ти хочеш послати шість талантів для східного війська; це зроблять наші банкіри в Хетемі і Мігдолі. Три таланти достойному Нітагерові і три — достойному Патроклові; це ми зробимо на місці. А Сарі та її батькові Гедеонові я можу виплатити через того паршивого Азарію… Так навіть буде краще, а то вони ошукали б тебе при розрахунках.

Рамзес нетерпляче заходив по кімнаті. — Отже, я мушу дати тобі розписку на тридцять талантів?

— Яку розписку? Нащо розписку? Що я буду з нею робити? Ти, царевичу, віддаси мені в оренду на три роки свої маєтки в номах: Такенс, Сес, Неха-Мент, Неха-Пеху, в СебтГет і в Табу.

— В оренду? — перепитав царевич. — Це мені не подобається…

— А як же я поверну свої гроші… свої тридцять талантів?

— Чекай! Я повинен спершу запитати своїх доглядачів, скільки прибутку на рік дають ці маєтки.

— Нащо ти маєш, найясніший царевичу, завдавати собі стільки клопоту. Що знає доглядач? Нічого він не знає, повір чесному фінікійцеві! Кожного року бувають різні врожаї й різні прибутки. Я можу зазнати збитків на цьому ділі, а хіба доглядач тоді поверне мені мої гроші?

— Бачиш, Дагоне, мені здається, що ці маєтки дають куди більше, ніж десять талантів на рік…

— Царевич не хоче мені вірити?.. Добре! Я з твого наказу можу відступити маєтки в Сесі. Невже ти ще не віриш в мою щирість? Ну, гаразд, відступлю ще Себт-Гет… Але до чого тут доглядач? Він вчитиме розуму царевича? О Ашторет! Я б утратив сон і апетит, якби якийсь доглядач, підданець і раб, посмів давати поради моєму милостивому панові. Тут потрібний тільки писар, який напише, що ти, найясніший ерпатре, віддаєш мені в оренду на три роки маєтки в такому й такому номі. І ще потрібні шістнадцять свідків, що ти удостоїв мене такої честі… Але навіщо слугам знати, що їхній пан позичає в мене гроші?..

Царевич, якому вже все це набридло, знизав плечима.

— Завтра, — мовив він, — принеси гроші й приведи писаря та свідків. Я не хочу більше про це думати.