— Хіба ж я не чую, як мій батько, наші родичі і знайомі шепчуться про це, тривожно оглядаючись, щоб їх ніхто не підслухав? Хіба я, нарешті, сама не знаю фінікійців? Перед тобою, володарю, вони лежать на животі, і ти не бачиш їхніх облудних поглядів, а я не раз приглядалась до їхніх очей, зелених від пожадливості або жовтих від гніву. О повелителю мій, фінікійці — як отрутні змії!

Рамзес дивився на Сару й мимоволі порівнював її щире кохання з розрахунком фінікіянки, її ніжні пориви з підступною холодністю Ками.

«Це правда, — думав він, — фінікійці — отрутні змії. Але якщо Рамзес Великий використовував на війні лева, чому б мені проти ворогів Єгипту не скористатися зміями?»

Та чим очевиднішою була для нього підступність Ками, тим палкіше він прагнув її. Душа героя іноді шукає небезпеки.

Він попрощався з Сарою і раптом, невідомо чому, пригадав, що Саргон його підозрівав у нічному нападі. Царевич стукнув себе по лобі.

— А чи не мій двійник, — мовив він, — влаштував цю бійку з послом?.. В такому разі хто його намовив? Може, фінікійці?.. А якщо вони хотіли вплутати мене в таку брудну справу, то правду каже Сара, що всі вони мерзотники, яких я мушу остерігатися…

В ньому знову спалахнув гнів, і він вирішив негайно все з’ясувати, але оскільки вже починало сутеніти, то Рамзес, не заходячи до себе, пішов до Ками.

Він не боявся, що його можуть упізнати, а на випадок небезпеки в нього був меч…

В палацику жриці світилося, але в просторім його передпокої слуг не було.

«Досі, — подумав Рамзес, — Кама відсилала своїх слуг, коли я мав прийти до неї. Сьогодні чи вона відчуває, що я буду, чи, може, приймає щасливішого за мене коханця?..»

Рамзес піднявся на другий поверх, став перед покоєм фінікіянки і раптово одкинув завісу. В покої були Кама й Гірам, які про щось шептались.

— О, не в добрий час я прийшов сюди! — розсміявся царевич. — Чи й ти, князю, залицяєшся до жінки, якій під страхом смерті заборонено виявляти ласкавість до чоловіків?

Гірам і жриця попідхоплювались.

— Мабуть, якийсь добрий дух шепнув тобі, володарю, — мовив фінікієць кланяючись, — що ми говоримо про тебе…

— Готуєте мені якусь несподіванку? — спитав намісник,

— Може!.. Хто знає?.. — відповіла Кама, з викликом глянувши на нього.

Та царевич холодно сказав:

— Коли б ті, що збираються й далі робити мені несподіванки, не попали власною шиєю під сокиру або в петлю. Це б їх більше здивувало, аніж мене їхні вчинки.

Усмішка застигла в Ками на ледь розкритих устах; Гірам зблід і покірно озвався:

— Чим ми заслужили гнів повелителя й захисника нашого?

— Я хочу знати правду, — мовив царевич, сідаючи і грізно дивлячись на Гірама. — Я хочу знати, хто влаштував напад на

ассірійського посла і вплутав у цю підлу справу чоловіка, так схожого на мене, як моя права рука схожа на ліву?

— Бачиш, Камо, — озвався оторопілий Гірам, — я казав, що залицяння цього негідника до тебе, може накликати на нас велике нещастя. Так воно й сталось! Навіть чекати довго не довелося.

Фінікіянка впала до ніг царевича.

— Я все скажу! — заблагала вона ридаючи. — Тільки викинь, повелителю, з свого серця неласку до Фінікії… Мене убий, мене накажи кинути до в’язниці, але не гнівайся на них.

— Хто напав на Саргона?

— Лікон, грек, який співає в нашому храмі, — відповіла, стоячи на колінах, фінікіянка.

— Ага!.. Це він співав тоді під твоїм будинком, і він такий схожий на мене…

Гірам схилив голову й поклав руку на серце.

— Ми добре платили цьому чоловікові, бо він дуже схожий на тебе, володарю. Ми думали, що його нікчемна постать зможе тобі придатися на випадок якогось нещастя…

— Вже придалася!.. — перебив наступник трону. — Де ж він? Я хочу бачити цього чудового співака… цю мою живу подобу…

Гірам розвів руками.

— Утік, негідник, — відповів він, — але ми його знайдемо. Хіба що він обернеться на муху або на земляного хробака…

— А мені ти простиш це, пане? — шепнула фінікіянка, спираючись на коліна царевичу.

— Багато що прощається жінкам, — відповів наступник трону.

— А ви не будете мститись мені?.. — тривожно спитала вона Гірама.

— Фінікія, — повільно й багатозначно відповів старий, — найбільшу провину прощає тому, хто здобуде ласку повелителя нашого, Рамзеса, хай він живе вічно!.. А щодо Лікона, — додав він, звертаючись до царевича, — ти матимеш його, володарю, Живого чи мертвого…

Сказавши це, Гірам низько вклонився і вийшов з покою, залишивши жрицю з царевичем.

Кров ударила Рамзесові в голову. Він обняв Каму, що стояла на колінах, і шепнув:

— Ти чула, що сказав достойний Гірам?.. Фінікія простить тобі найбільшу провину!.. Правда, цей чоловік відданий мені… А якщо він так сказав, яку ти знайдеш відмовку?..

Кама цілувала його руки, шепочучи:

— Ти здобув мене… я твоя рабиня… Але зараз не займай мене… вшануй цей дім, який належить божественній Ашторет…

— То ти перейдеш до мого палацу? — спитав, царевич.

— О боги, що ти сказав?! Відколи сонце сходить і заходить, не було ще такого, щоб жриця Ашторет… Але що поробиш! Фінікія, володарю, дає тобі такий доказ шани й любові, якого ніколи не мав жоден з її синів…

— Отже… — перебив царевич, пригортаючи її до себе.

— Тільки не зараз і не тут… — благала вона.

Розділ тридцять восьмий

Довідавшись від Гірама, що фінікійці подарували йому жрицю, наступник трону зажадав, щоб вона якнайшвидше переїхала до його палацу, не тому, що не міг без неї жити, а тому, що це було для нього щось нове.

Та Кама зволікала з переїздом, благаючи царевича, щоб він її не квапив, поки не зменшиться приплив прочан і насамперед, поки не виїдуть з Пі-Баста найзнатніші з них. Якби вона стала при них коханкою царевича, могли б зменшитися прибутки храму, а жриці загрожувала б небезпека.

— Наші мудреці й сановники, — казала вона Рамзесові, — простять мені зраду. Але простий люд накликатиме помсту богів на мою голову, а ти знаєш, володарю, що в богів довгі руки…

— Коли б вони їм не вкоротилися, як вони сунутимуть їх під мій дах, — відрубав царевич.

Проте він не дуже наполягав, бо його турбували в цей час інші справи.

Ассірійські посли, Саргон та Істубар, уже виїхали до Мемфіса, щоб підписати угоду. Водночас фараон зажадав, щоб Рамзес склав йому звіт про свою подорож.

Царевич наказав писарям докладно описати все, що робилося з того моменту, коли він виїхав з Мемфіса, а саме: прийом ремісників, огляд фабрик і полів, розмови з номархами й урядовцями. Відвезти звіт фараонові він доручив Тутмосу.

— Перед лицем фараона, — сказав йому царевич, — ти будеш моїм серцем, і устами. Ось що ти маєш зробити.

Коли найдостойніший Гергор запитає, що я думаю про причини зубожіння Єгипту й фараонової скарбниці, скажи міністрові, щоб він звернувся до свого помічника Пентуера, й той пояснить йому мої погляди так само, як зробив це в храмі божественної Гатор. Якщо Гергор схоче дізнатись, якої я думки про угоду з Ассірією, скажи, що моїм обов’язком є виконання наказів нашого володаря.

Тутмос кивав головою на знак того, що розуміє.

— Але, — вів далі намісник, — коли станеш перед лицем мого батька (хай він живе вічно!) і пересвідчишся, що вас ніхто не підслуховує, впади йому до ніг від мого імені й скажи: «Володарю наш, це каже син і слуга твій, недостойний Рамзес, якому ти дав життя і владу. Причиною нещасть

Єгипту є убуток родючих земель, які засипала пустеля, і убуток людності, що гине від непосильної праці й нестатків. Але знай, о володарю наш, що не меншої шкоди, ніж мор і пустеля, завдають твоїй скарбниці жерці. Бо не лише храми їхні сповнені золота й коштовностей, якими можна було б сплатити всі наші борги, але ще святі отці й пророки мають найкращі маєтки, найпрацьовитіших селян і робітників, а землі — далеко більше, ніж бог-фараон. Це каже тобі син і слуга твій Рамзес, у якого під час усієї подорожі очі були широко розкриті, мов у риби, а вуха насторожені, як в обережного осла».