— Я б не насмілився сісти на спину такій потворі, — відповів царевич, похитавши головою.

— Це саме казали наші предки про коня, що допоміг гіксосам підкорити Єгипет, а тепер став необхідним для нашого війська. Час дуже змінює людські думки, — мовив Пентуер.

На небі зникли останні хмари. Настала ясна ніч. Хоч місяць ще не сходив, було так видно, що на тлі білого піску можна було розрізнити обриси предметів, навіть дрібних чи дуже віддалених.

Холод став не таким пронизливим. Якийсь час почет посувався мовчки, по кісточки вгрузаючи в пісок. Раптом між азіатами знову знявся гомін і залунали вигуки:

— Сфінкс!.. Гляньте, сфінкс!.. Ми вже не вийдемо живі з пустелі, коли перед нами весь час з’являються привиди!..

І справді, на білому вапнистому пагорку ясно вирізнявся силует сфінкса. Лев’яче тіло, величезна голова в єгипетському чепці і ніби людський профіль.

— Заспокойтесь, варвари, — сказав старий лівієць. — Це не сфінкс, а лев, і він вам нічого не зробить, бо саме пожирає свою здобич.

— Це справді лев, — підтвердив царевич, зупиняючись. — Але який він схожий на сфінкса…

— Його риси нагадують обличчя людини, а його грива — перуку, — тихо сказав жрець. — Він і є батьком наших сфінксів.

— І нашого великого сфінкса, того, що стоїть під пірамідами?

— За багато віків до Менеса, коли ще не було пірамід, — сказав Пентуер, — у цьому місці стояла скеля, схожа на лежачого лева, наче боги хотіли таким чином позначити, де починається пустеля. Тодішні святі жерці звеліли майстрам досконало обробити цю скелю, а чого не вистачало — штучно підмурувати. Але майстри, які частіше бачили людей, ніж левів, вирізьбили людське обличчя, і так народився перший сфінкс…

— Якому ми віддаємо почесті, як богові… — додав, усміхнувшись; царевич.

— І правильно, — відповів жрець. — Адже перші обриси цього витвору мистецтва зробили боги, а люди лише викінчили його, теж натхнені богами. Наш сфінкс своєю величчю й таємничістю нагадує пустелю. Він схожий на духів, що блукають там, і так само наводить страх на людей, як вони. Воістину, він є сином богів і батьком страху…

— І в той же час усе має земний початок, — відповів царевич. — Ніл витікає не з неба, а з якихось гір, що лежать за Ефіопією. Піраміди, про які Гергор казав мені, що вони є прообразом нашої держави, збудовано на взірець гірських вершин. А наші храми з їхніми пілонами й обелісками, з їхнім мороком і прохолодою хіба не нагадують печер і гір, що тягнуться вздовж Нілу?.. Скільки разів під час полювання блукав я поміж східними скелями, завжди натрапляв на якесь химерне нагромадження каміння, що нагадувало мені храм. Навіть не раз на їхніх шерехуватих стінах я бачив ієрогліфи, писані рукою вітрів і дощів.

— Це, достойний повелителю, доказ того, що наші храми були збудовані за планом, який накреслили самі боги, — зауважив жрець. — І як з маленької кісточки, кинутої в землю, виростає висока пальма, що вершиною сягає неба, так образ скелі, печери, лева й навіть лотоса, запавши в душу благочестивого фараона, породжує алею сфінксів, храми та їхні могутні колони. Це творіння богів, а не людей, і щасливий той володар, який, оглядаючись навколо себе, зуміє в земних речах побачити задум богів і наочно відтворити його наступним поколінням.

— Але такий володар повинен мати владу й величезні багатства, — сумно зауважив Рамзес, — а не залежати від того, що примариться жерцям.

Перед ними тягнувся піщаний пагорок, на якому в цю мить з’явилося кілька вершників.

— Наші чи лівійці? — спитав царевич.

З пагорка долинув звук рога, на який відповіли з почту царевича. Вершники. їхали швидко, як тільки дозволяв їм пісок. Наблизившись, один з них гукнув:

— Чи тут наступник трону?..

— Тут, і цілком здоровий! — відповів Рамзес. Вершники скочили з коней і впали ниць.

— О ерпатре, — сказав ватажок прибулих, — всі твої воїни рвуть на собі одяг і посипають попелом голови, думаючи, що ти загинув… Всі кіннотники роз’їхались по пустелі, щоб розшукати твої сліди, і тільки нас, нікчемних, боги удостоїли першими привітати тебе…

Царевич призначив його сотником і наказав, щоб завтра він представив до нагороди всіх своїх підлеглих.

Розділ сорок п’ятий

Через півгодини показались густі вогні єгипетського війська, і незабаром почет царевича був уже в таборі. З усіх боків труби грали тривогу, воїни хапали зброю і з голосними вигуками ставали в ряди. Офіцери падали царевичеві до ніг і, як учора, після перемоги, підхопивши його на руки, почали обходити з ним загони. Стіни ущелини здригалися від вигуків: «Живи вічно, наш вождь! Боги охороняють тебе!»

Оточений смолоскипами, до царевича підійшов святий Ментезуфіс. Наступник трону, побачивши його, вирвався з рук офіцерів і побіг назустріч жерцеві.

— Ти знаєш, святий отче, — вигукнув він, — ми схопили лівійського ватажка Техенну!

— Нікчемна здобич, — суворо відповів жрець, — заради якої полководець не повинен був кидати війська, та ще в такий час, коли щохвилини на нього може напасти ворог.

Царевич відчув справедливість цього докору, але саме тому в ньому спалахнув гнів. Він стиснув кулаки, очі в нього заблищали…

— В ім’я матері твоєї, мовчи, повелителю!.. — шепнув Пентуер, що стояв за ним.

Наступника так здивувало це несподіване втручання його радника, що він враз прохолов, а прохоловши, збагнув, що найкраще буде визнати свою помилку.

— Ти правду кажеш, святий отче, — відповів він. — Ані військо полководця, ані полководець війська — ніколи не повинні залишати. Але я гадав, що ти заступиш мене тут, святий муже, бо ж ти представник військового міністра…

Спокійна відповідь заспокоїла Ментезуфіса, і жрець уже не нагадував царевичеві торішніх маневрів, на яких намісник так само залишив військо і впав у неласку фараона.

Тут до них з голосним криком підійшов Патрокл. Грецький полководець знов був п’яний і ще здалека гукав царевичу:

— Глянь, ерпатре, що зробив святий Ментезуфіс… Ти оголосив помилування всім лівійським воїнам, які покинуть своїх і повернуться до війська його святості… Ці люди перебігли до мене, і я завдяки цьому розбив ліве крило ворога. А достойний Ментезуфіс наказав усіх перебити… Загинуло близько тисячі полонених, самих наших колишніх воїнів, які мали бути помилувані!..

Царевичеві знову кров ударила в голову, але Пентуер, що все стояв позад нього, шепнув:

— Мовчи, ради всіх богів, мовчи!..

Та в Патрокла не було радника, і тому він кричав далі:

— З тієї хвилини ми раз і назавжди втратили довір’я не тільки в чужих, а й у своїх… Бо зрештою і наше військо може розбігтися, коли дізнається, що очолюють його зрадники…

— Нікчемний найманцю, — холодно відповів Ментезуфіс, — як ти смієш таке говорити про військо і довірених його святості!.. Відколи світ стоїть, не чувано такого блюзнірства!.. Гляди, щоб боги не покарали тебе за цю образу!..

Патрокл грубо зареготав:

— Поки я сплю між греками, я не боюся помсти нічних богів… А коли я на ногах, мені нічого не зроблять денні…

— Іди проспися, іди… до своїх греків, п’янице, — сказав Ментезуфіс, — щоб з твоєї вини нас не вразив грім небесний…

— На твою, душогубе, голену головешку він не впаде, бо думатиме, що то щось інше!.. — відповів п’яний грек.

Але бачачи, що царевич його не підтримує, він пішов до свого табору.

— Чи справді, — спитав Рамзес жерця, — чи справді ти наказав, святий муже, повбивати полонених, всупереч моїй обіцянці, що вони будуть помилувані?..

— Тебе, достойний царевичу, тоді не було в таборі, — відповів Ментезуфіс, — отже, ти не відповідаєш за це. А я дотримуюсь наших військових законів, які вимагають знищувати воїнів-зрадників. Воїни, які раніше служили його святості, а потім перейшли до ворога, повинні бути негайно знищені — такий закон.

— А якби я був тут?..

— Як найголовніший полководець і син фараона, ти можеш зупинити виконання деяких законів, яким я повинен коритися, — відповів Ментезуфіс.