Він плювався і бурмотів якісь незрозумілі слова, страшні слова, аж чорна хмара на мить заступила сонце, а вода круг човна помутніла й заклекотіла, здіймаючись великими хвилями. Коли він замовк, знову заясніло сонце, але річка все хвилювалася, наче її збурив новий приплив води.

Дагонові веслярі полякались і перестали співати, хоч, відокремлені від свого пана стіною намету, не бачили, що він виробляв…

З того часу фінікієць не показувався на очі наступникові трону. Але одного разу царевич, повернувшись у свій палац, застав у спальні гарненьку шістнадцятилітню фінікійську танцівницю. Все убрання її складалося із золотого обруча на голові і тонкої, мов павутина, шалі на плечах.

— Хто ти? — спитав царевич.

— Жриця і твоя раба, а прислав мене пан Дагон, щоб я розвіяла твій гнів на нього.

— Як же ти це зробиш?

— А отак… Сідай тут, — сказала фінікіянка, садовлячи його в крісло. — Я стану навшпиньки, щоб бути вищою за твій гнів, і цією освяченою шаллю відганятиму від тебе злих духів… А киш!.. А киш!.. — шепотіла вона, танцюючи круг Рамзеса. — Нехай руки мої знімуть похмурість з чола твого… Нехай мої поцілунки повернуть ясний погляд очам твоїм… Нехай биття мого серця наповнить музикою вуха твої, володар Єгипту! А киш!.. А киш!.. Він не ваш, він мій… Любов потребує такої тиші, що навіть гнів мусить вгамуватись перед нею…

Танцюючи, вона бавилась волоссям Рамзеса, обнімала його за шию, цілувала в очі. Нарешті, втомлена, сіла біля ніг царевича і, поклавши голову йому на коліна, не зводила з нього очей, швидко дихаючи розкритими устами.

— Ти вже не гніваєшся на твого слугу Дагона?.. — шепотіла, гладячи його по обличчю.

Рамзес хотів поцілувати її в уста, але вона схопилась і відбігла від нього, благаючи:

— О ні, не можна!..

— Чому?

— Я незаймана дівчина й жриця великої богині Ашторет… Ти повинен дуже любити й шанувати мою покровительку, тільки тоді тобі можна було б поцілувати мене.

— А тобі можна?

— Мені все можна, бо я жриця й Дала обітницю зберегти свою чистоту…

— То чого ж ти прийшла?

— Щоб розігнати твій гнів. Я зробила це і йду. Будь здоровий і завжди добрий, — додала вона, кинувши на нього проникливий погляд.

— Де ти живеш?.. Як тебе звати?.. — питав царевич.

— Звуся я Ніжність. А живу… Але навіщо про це говорити? Ти ще не скоро прийдеш до мене.

Вона махнула рукою й зникла, а царевич, мов одурманений, нерухомо сидів у кріслі. Виглянувши через якусь хвилину у вікно, він побачив багаті ноші, що їх чотири нубійці швидко несли в бік Нілу.

Рамзес не жалкував за танцівницею: вона здивувала його, але не захопила.

«Сара спокійніша від неї, — думав він, — і на вроду краща. До того ж… здається мені, ця фінікіянка холодна в коханні, а пестощі її — завчені».

Але з того часу Рамзес перестав гніватись на Дагона, тим більше що, коли він був якось у Сари, до нього прийшли селяни і, подякувавши за заступництво, сповістили, що фінікієць уже не змушує їх платити додаткові податки.

Так було під Мемфісом. Зате в дальших маєтках орендар царевича надолужував свої втрати.

Розділ чотирнадцятий

У місяці хояк, від половини вересня до половини жовтня, води Нілу досягли найвищого рівня і почали потроху спадати. В садах збирали плоди тамаринду, фініки й оливки, а дерева зацвіли вдруге.

В цей час його святість Рамзес XII залишив свій сонячний палац під Мемфісом і з великим почтом, на кількох десятках пишно оздоблених суден, поплив, до Фів дякувати богам за добрий розлив, а заразом принести жертви в гробницях вічно живих предків…

Всемогутній володар дуже ласкаво попрощався із своїм сином і наступником, але державні справи на час своєї відсутності доручив Гергорові.

Царевич Рамзес так боляче відчув цей вияв царської неласки, що три дні не виходив із свого палацу, нічого не їв і тільки плакав. Потім перестав голитись і перебрався в маєток до Сари, щоб не зустрічатися з Гергором і водночас зробити прикрість матері, яку вважав причиною своїх нещасть.

Другого ж дня в цьому тихому, куточку його відвідав Тутмос, який привіз із собою два човни з музикантами і танцівницями, та ще один — повний кошів із стравами, квітів та глеків з вином. Але царевич вирядив музикантів і танцівниць назад і, покликавши Тутмоса до саду, сказав йому:

— Напевно, тебе прислала сюди моя мати (хай живе вона вічно!), щоб розлучити мене з єврейкою? Отже, перекажи її величності, що, якби Гергор став не тільки намісником, а навіть сином мого батька, я робитиму те, що мені подобається. Я їх добре знаю… Сьогодні вони схочуть позбавити мене Сари, а завтра — влади. Я їм доведу, що вмію стояти на своєму.

Царевич був роздратований. Тутмос знизав плечима й відповів:

— Як буря заносить птаха в пустелю, так гнів викидає людину на берег несправедливості. Чи ж можна дивуватися, коли жерці невдоволені, що наступник трону зв’язав своє життя з жінкою чужої землі й віри? Правда, Сара їм не подобається, тим більше що вона в тебе одна. Якби ти, як усі молоді вельможі, мав кілька жінок, і різних, ніхто б не звертав уваги на єврейку. Але що поганого жерці зробили Сарі? Нічого… Навпаки, один жрець навіть захистив її від розлюченої юрби розбишак, яких ти милостиво звільнив з в’язниці.

— А моя мати? — перебив царевич. Тутмос усміхнувся:

— Твоя шановна матінка любить тебе, як свої очі й серце. Звичайно, їй теж не подобається Сара, але знаєш, що мені якось сказала її величність цариця?.. Щоб я відбив, у тебе Сару!.. Он який вигадала жарт! На це я відповів їй теж жартома: «Рамзес подарував мені зграю гончаків і двох сірійських коней, коли вони йому набридли; може, він колись віддасть мені й свою коханку, яку я змушений буду прийняти, та ще й, мабуть, не саму».

— І не сподівайся. Тепер я нікому не віддам Сару, і саме тому, що через неї батько не призначив мене намісником.

Тутмос похитав головою.

— Ти дуже помиляєшся, — відказав він. — Так помиляєшся, що мене це навіть лякає. Невже ти й досі не збагнув, чому на тебе впала царська неласка, хоч це знає кожна розумна людина в Єгипті?..

— Нічого не знаю…

— Тим гірше, — збентежено мовив Тутмос — Хіба ти не знаєш, що після маневрів воїни, а надто грецькі, по всіх шинках п’ють за твоє здоров’я?

— Для цього вони й одержали гроші.

— Так, але не для того, щоб кричати на все горло, що ти, сівши на престол після його святості (хай він живе вічно!), почнеш велику війну, після якої в Єгипті настануть зміни… Які зміни? І хто за життя фараона насмілюється говорити про плани наступника?..

Царевич спохмурнів.

— Це одне, але скажу тобі й друге, — вів далі Тутмос, — бо зло, як гієна, ніколи не ходить само. Чи знаєш ти, що селяни співають пісні про те, як ти звільнив розбишак із в’язниці, і — а це ще гірше — кажуть, що ти, сівши на престол, скасуєш податки?.. До того треба додати, що коли серед селянства починалися балачки про несправедливість та про податки, завжди вибухали заколоти. І тоді або зовнішній ворог вдирався в ослаблену країну, або Єгипет розпадався на стільки частин, скільки в ньому було номархів… Подумай сам, нарешті, чи ж годиться, щоб у Єгипті чиєсь ім’я вимовляли частіше, ніж ім’я фараона? І чи можна, щоб хтось ставав між народом і нашим володарем? Якби ти дозволив, я б розповів тобі, як на все це дивляться жерці.

— Звичайно, кажи…

— Так от. Один велемудрий жрець, що з башти храму Амона спостерігає рух небесних світил, вигадав таку притчу: «Фараон — це сонце, а наступник трону — місяць. Коли за світосяйним богом місяць посувається здалека, — буває ясно вдень і ясно вночі. Коли ж місяць підступає занадто близько до сонця — він сам зникає, а ночі бувають темні. Та коли трапиться так, що місяць стане перед сонцем, тоді настає затемнення і великий переполох у цілому світі…»

— І всі ці теревені, — перебив Рамзес, — доходять до вух його святості?.. Лихо на мою голову!.. Краще б я не був царським сином!..