Думаючи так, він все оглядався назад. Невільник, хоч і голий, завжди може сховати в роті вкрадений коштовний камінь або навіть проковтнути його.

За тридцять кроків від колісниці наступника трону Мусаваса і знатні лівійці, які супроводжували його, упали ниць і лежали в піску, аж поки ад’ютант царевича не звелів їм підвестись. Пройшовши кілька кроків, вони знову впали ниць і робили так тричі, і щоразу Рамзес мусив наказувати їм, щоб вони підвелись.

В цей час Пентуер, стоячи на колісниці царевича, шептав своєму повелителю:

— Хай обличчя твоє не виявляє їм ні суворості, ні радості. Краще будь спокійний, як бог Амон, який зневажає своїх ворогів і не радіє легкій перемозі.

Нарешті покутники зупинилися перед царевичем, який із своєї позолоченої колісниці дивився на них, мов гіпопотам на каченят, яким ніде сховатися від його страшної сили.

— Це ти? — озвався раптом Рамзес. — Це ти — Мусаваса, мудрий вождь лівійців?

— Я твій слуга, — відповів Мусаваса і знову впав на землю.

Коли йому звеліли підвестись, царевич сказав:

— Як міг ти допуститись такого тяжкого гріха й підняти руку на землю богів? Невже ти втратив давню обачність?

— Володарю, — відповів хитрий лівієць, — образа затуманила розум вигнаним воїнам його святості; вони пішли на власну згубу, тягнучи за собою мене й мій народ. І боги відають, скільки тривала б ця ганебна війна, якби на чолі війська фараона (хай він живе вічно!) не став сам Амон у твоїй подобі. Ти, як вітер пустелі, впав, коли тебе не чекали, туди, де тебе не чекали, і, як бик ламає очеретину, так ти зломив засліпленого ворога. І тепер весь народ наш зрозумів, що навіть страшні лівійські полки варті чогось лише тоді, коли керує ними твоя рука.

— Ти мудро сказав, Мусавасо, — відповів царевич, — а ще краще вчинив, вийшовши сам назустріч війську божественного фараона, не чекаючи, поки воно прийде до вас. Я б хотів лише знати, наскільки щира ваша покора?

— «Хай звеселиться твоє обличчя, великий єгипетський володарю, — відповів на це Мусаваса. — Ми прийшли до тебе як підданці, щоб ім’я твоє було славне в Лівії і щоб ти був нашим сонцем, яким ти є для дев’яти народів. Накажи тільки підданим твоїм, щоб вони були справедливі до завойованого і приєднаного до твоєї держави народу. Хай твої начальники правлять нами сумлінно й справедливо, а не доносять тобі про нас, із своєї злої волі, неправдиві звістки, викликаючи тим твою неласку до нас і дітей наших. Накажи їм, наміснику доброзичливого фараона, щоб вони правили нами згідно з твоєю волею, шануючи свободу, віру, мову та звичаї батьків і предків наших.

Нехай закони твої будуть однакові для всіх підданих тобі народів, нехай урядовці твої не потурають одним і не переслідують інших. Нехай присуди їхні будуть для всіх однакові. Нехай беруть вони з нас податки, призначені для твоїх потреб і твого вжитку, а не стягають з нас інших, прихованих від тебе, які не попадають у твою скарбницю, а тільки збагачують твоїх слуг і слуг твоїх слуг. Накажи правити нами без кривди для нас і для дітей наших, бо ти наш бог і володар навіки. Будь, як сонце, що, всім дарує своє тепло, яке дає силу й життя. Ми благаємо твоєї ласки, ми, лівійські підданці, і падаємо ниць перед тобою, наступнику великого й могутнього фараона».

Так говорив хитромудрий лівійський князь Мусаваса і, скінчивши, знову впав ниць на землю.

А в наступника фараона, коли він слухав ці мудрі слова, блищали очі й роздувалися ніздрі, ніби в молодого жеребця, який після ситного корму вибігає на луку, де пасуться кобили.

— Устань, Мусавасо, — мовив царевич, — і послухай, що я тобі відповім. Доля твоя і твоїх народів залежить не від мене, а від милостивого володаря нашого, який так підноситься над усіма нами, як небо над землею. Отож раджу тобі, щоб ти й лівійські старійшини подалися звідси до Мемфіса і там, упавши ниць перед володарем і богом цього світу, повторили слова покори, які я чув тут. Не знаю, які будуть наслідки нашого прохання; але оскільки боги ніколи не відвертаються від тих, що каються і благають, то думаю, що вас приймуть добре. А. зараз покажи мені дари, призначені для його святості, щоб я міг бачити, чи зворушать вони серце всевладного фараона.

В цю хвилину Ментезуфіс зробив знак Пентуерові, який стояв на колісниці царевича. Коли той зійшов і шанобливо наблизився до святого мужа, Ментезуфіс шепнув:

— Боюся, щоб молодому нашому повелителю тріумф не запаморочив голови. Чи не здається тобі, що треба було б якось припинити це торжество?

— Навпаки, — відповів Пентуер, — не припиняйте торжества, а я вам ручуся, що під час тріумфу в нашого володаря обличчя не буде радісним.

— Ти зробиш чудо?

— Хіба я зможу? Ні, я покажу йому тільки, що на цьому світі велику радість завжди супроводить велике страждання.

— Роби як знаєш, — відповів Ментезуфіс — Адже боги дали тобі мудрість, гідну члена найвищої ради.

Озвалися труби й барабани, і почався тріумфальний похід.

Попереду, під доглядом знатних лівійців, ішли голі невільники з дарами. Вони несли золоті й срібні статуї богів, шкатулки з пахощами, емалевий посуд, тканини, меблі й золоті тарелі, повні рубінів, сапфірів та смарагдів. У невільників, що несли все те, були голені голови і пов’язки на губах, щоб котрий не вкрав коштовного каменя.

Царевич Рамзес, спершись руками на колісницю, дивився з пагорка на лівійців і на своє військо, як жовтоголовий орел на рябих куріпок. Гордість сповнювала його з голови до п’ят, і всі відчували, що нема нікого, могутнішого від цього переможця.

Та раптом очі царевича втратили свій блиск, а на обличчі відбився прикрий подив. Це Пентуер, що стояв за ним, шепнув:

— Прихили, володарю, вухо своє… Відколи ти покинув ПіБаст, там сталися дивні події… Одна з твоїх жінок, фінікіянка Кама, втекла з греком Ліконом.

— З Ліконом? — повторив царевич.

— Не ворушись, володарю, і не показуй тисячам твоїх рабів, що маєш смуток в день тріумфу…

В цю хвилину біля ніг царевича проходила довга низка лівійців, що несли в кошах плоди й хліб, а у величезних глеках вино й олію для війська. Побачивши це, воїни радісно зашепотілись, але Рамзес цього не помітив, слухаючи, що казав Пентуер.

— Боги, — шепотів пророк, — покарали зрадливу фінікіянку…

— Її спіймали? — спитав царевич.

— Спіймали, але мусили вислати до східних колоній… її вразила проказа.

— О боги!.. — прошептав Рамзес. — Чи не загрожує вона й мені?

— Не турбуйся, володарю; якби ти заразився, вона б уже в тебе була…

Царевич відчув, як мороз пробігає йому по тілу. Як легко богам з найвищих вершин зіпхнути людину в прірву найглибшого горя!

— А той негідник Лікон?

— Це великий злочинець, — сказав Пентуер. — Злочинець, яких небагато породила земля…

— Я знаю його. Він схожий на мене, як моє відображення в дзеркалі… — відповів Рамзес.

Тепер наближалась громада лівійців, які вели дивовижних тварин. На чолі йшов одногорбий верблюд з білою шерстю, один із перших, яких спіймано в пустелі. За ним — два носороги, табун коней і приручений лев у клітці. Далі несли багато кліток з барвистими пташками, мавпами й маленькими собачками, призначеними для придворних жінок. У самому кінці гнали великі стада волів і баранів на м’ясо для війська.

Царевич ледве звів погляд на цей мандрівний звіринець і спитав жерця:

— А Лікона спіймали?..

— Зараз я скажу тобі найстрашніше, нещасний володарю, — шептав Пентуер. — Пам’ятай, однак, що вороги Єгипту не повинні бачити твого смутку…

Наступник трону стрепенувся.

— Твоя друга жінка, єврейка Сара…

— Теж утекла?

— Померла у в’язниці…

— О боги! Хто ж смів її туди кинути?..

— Вона сама призналась, що вбила твого сина…

— Що?..

Гучні вигуки розляглися біля ніг царевича: це йшли лівійці, полонені під час битви, а на чалі їх смутний Техенна.

Серце Рамзеса в цю хвилину було таке переповнене болем, що він глянув на Техенну і сказав: