Саргон слухав, лежачи, і не розумів ні слова. Та коли Істубар розтлумачив йому сказане царевичем, посол виявив такий захват, що почав битися головою об повстину, повторюючи: «Ассар і Рамзес».

Заспокоївшись, він вибачився перед царевичем за непристойний вигляд, у якому застав його такий знаменитий і достойний гість, і додав:

— Не гнівайся на мене, о володарю, що я, земляний черв’як і підніжок твого трону, таким незвичайним способом виявляю свою радість від твого прибуття. Але я втішений подвійно: по-перше, що на мене спала така неземна ласка, а подруге, я мислив у своїй дурній і нікчемній душі, що це ти, володарю, був причиною мого вчорашнього лиха. Здавалось мені, що між киями, які падали на мою спину, я відчував твій кий, який лупцював найдужче!..

Незворушний Істубар слово за словом переказав усе царевичеві. На це наступник трону із істинно царською гідністю відповів:

— Ти помилився, Саргоне. І якби ти сам не визнав своєї помилки, я б наказав зараз дати тобі п’ятдесят київ, щоб ти запам’ятав, що такі, як я, не нападають на одиноку людину цілим гуртом, та ще й уночі.

Ще святий Істубар не скінчив перекладати цю відповідь, як Саргон підповз до царевича і, обнявши його ноги, вигукнув:

Великий володар!.. Великий цар!.. Слава Єгиптові, що він має такого владику! А царевич на це відповів:

— І ще скажу тобі, Саргоне. Якщо й справді на тебе напали вчора, запевняю, що не вчинив цього ніхто з моїх придворних. Адже такий велетень, як ти, мусив не одному із своїх напасників розвалити череп. Тим часом усі з мого почту здорові.

— Він каже правду і дуже мудро! — тихо мовив Саргон Істубарові.

— Але хоч цей недостойний вчинок стався не з моєї вини і не з вини моїх придворних, — сказав царевич, — я все-таки вважаю за свій обов’язок пом’якшити твою образу на місто, де тебе так негоже прийняли. Саме тому я особисто відвідав тебе в твоїй опочивальні і тому двері мого дому будуть відкриті для тебе в будь-яку пору, коли схочеш мене відвідати. І тому… я прошу тебе прийняти від мене цей невеличкий подарунок…

Кажучи це, царевич витяг з-під туніки золотий ланцюг, прикрашений рубінами й сапфірами.

Велетень Саргон аж заплакав, що зворушило царевича, але не розчулило байдужого Істубара. Жрець добре знав, що Саргон має для всякого випадку сльози, гнів і радість, як і годиться послові мудрого царя.

Намісник посидів ще трохи і попрощався з послом. Виходячи, він подумав, що ассірійці, незважаючи на свій варварський вигляд, все-таки непогані люди і вміють оцінити великодушність.

Саргон був такий зворушений, що звелів негайно принести собі вина і пив від полудня аж до вечора.

По заході сонця Істубар на хвилину вийшов з кімнати Саргона й одразу ж повернувся назад, але вже потайними дверима. За ним увійшли двоє чоловіків у темних плащах. Коли вони відкинули з обличчя капюшони, Саргон упізнав в одному верховного жерця Мефреса, а в другому — пророка Ментезуфіса.

— Ми принесли тобі, достойний посол, добру новину, — сказав Мефрес.

— Хотів би й я вам відповісти тим же! — вигукнув Саргон. — Сідайте, святі й достойні мужі, і, хоч у мене почервонілі очі, говоріть зі мною так, ніби я цілком тверезий… Бо в мене і в п’яного розум, може, навіть світліший… Правда, Істубаре?..

— Говоріть!.. — підтримав його халдеєць.

— Сьогодні, — почав Ментезуфіс, — ми отримали листа від найдостойнішого міністра Гергора. Він пише нам, що його святість фараон (хай він живе вічно!) чекає на ваше посольство у своєму чудовому палаці під Мемфісом та що його святість (хай він живе вічно!) прихильно ставиться до угоди з вами.

Саргон хитався, сидячи на повстині, але очі в нього були майже тверезі.

— Я поїду, — відповів він, — до його святості фараона (хай він живе вічно!), покладу від імені володаря мого печатку на угоду, аби тільки вона була написана на глиняних таблицях клинописом… бо вашого письма я не розумію… Буду лежати хоч би й цілий день на животі перед його святістю (хай він живе вічно!) й підпишу угоду… Але як ви там її будете дотримуватися… ха-ха-ха… цього я вже не знаю… — Він голосно розреготався.

— Як ти смієш, слуго великого Ассара, заперечувати добру волю й наміри нашого володаря? — обурився Ментезуфіс.

Саргон трохи протверезився.

— Я кажу не про його святість, — відповів він, — а про наступника трону…

— Наш царевич — сповнений мудрості юнак, він без вагання виконає волю батька й найвищої ради жерців, — мовив Мефрес.

— Ха-ха-ха!.. — знову зареготав п’яний варвар. — Ваш царевич!.. О боги, повикручуйте мені руки й ноги з суглобів, коли я кажу неправду, що хотів би для Ассірії такого наступника трону… Наш ассірійський наступник трону — це мудрець і жрець. Він, перше ніж розпочати війну, подивиться на небо, потім зазирне курям під хвости… А ваш подивився б, скільки в нього війська, довідався б, де розташувався ворог, і впав би йому на голову, мов орел на барана. Оце полководець!.. Оце цар!.. Він не з тих, які слухають поради жерців… Він питатиме поради у власного меча, а ви будете виконувати його накази… І тому хоч я й підпишу з вами угоду, але, повернувшись додому, розповім своєму володарю, що в вашій країні за хворим фараоном і мудрими жерцями стоїть молодий наступник трону — лев і бик в одній особі… у якого на устах мед, а в серці громи…

— І скажеш неправду, — перебив Мефрес — Бо наш царевич хоч і нестриманий, і трохи гультяй, як і всі молоді, але вміє шанувати поради мудреців та найвищих сановників країни.

Саргон похитав головою. — Ех ви, мудреці!.. Грамотії!.. Знавці руху зірок!.. — мовив він глузливо. — Я невчений чоловік, звичайний собі воєначальник, який без печатки не завжди зумів би видовбати своє ім’я. Ви мудреці, а я простак, але, присягаюсь бородою мого царя, я не помінявся б з вами мудрістю… Бо ви люди, для яких відкритий світ таблиць і папірусів, але замкнений той справжній світ, в якому ми всі живемо… Я неук! Але в мене собачий нюх. Як собака здалека чує ведмедя, так і я своїм червоним носом чую справжнього полководця. Ви будете радити царевичу!.. Та він уже сьогодні зачарував вас, мов змія голуба! Я принаймні не обманюю самого себе, і хоч царевич добрий до мене, мов рідний батько, я відчуваю крізь шкіру, що він мене і моїх ассірійців ненавидить, як тигр слона… Ха-ха-ха!.. Дайте йому тільки військо, і за три місяці він стане під Ніневією, аби тільки в дорозі його воїни народжувались, а не гинули.

— Хоч би це й була правда, — перебив його Ментезуфіс, — хоч би царевич і справді хотів іти на Ніневію, він не піде.

— А хто ж його стримає, коли він буде фараоном?

— Ми.

— Ви? Ви!.. Ха-ха-ха!.. — сміявся Саргон. — Ви думаєте, що цей юнак навіть не догадується про нашу угоду… А я… А я… Ха-ха-ха!.. Я готовий, щоб з мене здерли шкуру й посадили на палю, якщо він уже не знає про все! Невже фінікійці були б такі спокійні, якби не були певні, що молодий єгипетський лев захистить їх від ассірійського бика?

Ментезуфіс і Мефрес крадькома перезирнулись. Їх вразила прозорливість цього варвара, який сміливо виказав їм те, чого вони зовсім не враховували.

І справді, що б то було, якби наступник трону розгадав їхні наміри і, може, навіть схотів їм перешкодити?..

Але з цього хвилинного замішання вивів їх жрець Істубар, який досі мовчав.

— Саргоне, — мовив він, — ти втручаєшся не в свої справи. Твій обов’язок — укласти з Єгиптом угоду, якої хоче наш володар. А що знає й чого не знає, що зробить і чого не зробить наступник трону — це вже не твоя справа. Якщо найвища.

рада жерців — хай вона живе вічно! — запевняє нас, то ця угода буде виконана. Як вона це зробить, нас не повинно обходити.

Сухий тон Істубара прохолодив бурхливу веселість ассірійського посла. Саргон похитав головою й буркнув:

— В такому разі шкода хлопця!.. Великий це воїн і великодушний володар…