Але це відчуття причетності до визиску фінікійців викликало в його душі дивні наслідки: Рамзес не хотів думати про фінікійців; як тільки в ньому спалахував гнів до цих людей, його одразу ж гасило почуття сорому. Адже до певної міри він був їхнім спільником.

Зате царевич добре зрозумів, наскільки згубне зменшення родючих земель і населення, і саме це він найбільше обмірковував під час своїх самотніх роздумів.

«Якби у нас були зараз, — казав він сам до себе, — ті два мільйони людей, які втратив Єгипет, ми могли б з їхньою допомогою відвоювати в пустелі родючі землі, навіть збільшити їхню площу… А тоді, незважаючи на фінікійців, наші селяни жили б краще, а прибутки держави зросли б…»

Але де взяти людей?

Випадок підказав йому відповідь. Одного вечора, прогулюючись в саду храму, царевич зустрів гурт рабів, яких полководець Нітагер захопив на східному кордоні і прислав у дар богині Гатор. Ці люди були міцні й працювали більше, ніж єгиптяни, а оскільки їх годували добре, то вони були навіть задоволені своєю долею.

Коли царевич побачив рабів, немов блискавка осяяла його розум; він мало не знепритомнів від хвилювання. Єгиптові потрібні люди, багато людей, сотні тисяч, навіть мільйон чи два мільйони… І ось вони, ті люди!.. Треба тільки напасти на Азію, захоплювати все, що траплятиметься на шляху, і відправляти до Єгипту… І доти вести війну, доки не набереться стільки полонених, щоб кожен єгипетський селянин мав свого раба.

Так зародився простий і грандіозний план, завдяки якому держава могла б поповнити населення, селяни отримати помічників у роботі, а скарбниця фараона знайшла б невичерпне джерело прибутків.

Царевич був у захваті, але наступного дня в нього з’явилися нові сумніви.

Пентуер особливо наголошував на тому, а ще раніше казав те ж саме й Гергор, що причиною нещасть Єгипту були переможні війни.

З цього виходило, що з допомогою нової війни не можна досягти розквіту Єгипту.

«Пентуер — великий мудрець, і Гергор великий мудрець, — думав царевич. — Якщо вони вважають, що війна тільки зашкодить Єгиптові, якщо так само міркують верховний жрець Мефрес та інші жерці, то, може, й справді війна криє в собі небезпеку?.. Це, мабуть, так і є, якщо такого погляду дотримуються стільки святих і мудрих людей».

Царевич був глибоко засмучений. Він вимислив такий простий спосіб піднесення Єгипту, а тим часом жерці стояли на тому, що саме це могло б до краю зруйнувати державу.

Жерці — люди наймудріші і найсвятіші!

Та ось стався випадок, який трохи прохолодив віру царевича в правдивість жерців, чи, скоріше, збудив у ньому колишню недовіру до них.

Якось ішов він з одним лікарем в бібліотеку. їм треба було пройти тісним темним коридором, який викликав у наступника трону відразу.

— Я не піду сюдою! — мовив він.

— Чому?.. — спитав здивований лікар.

— Хіба ти не пам’ятаєш, святий отче, що в кінці цього коридора є підземелля, в якому так жорстоко закатували якогось зрадника?..

— Ага!.. — відповів лікар. — Тут справді є підземелля, в яке перед проповіддю Пентуера ми виливали розтоплену смолу…

— І замордували людину…

Лікар усміхнувся. Це був чоловік добрий і веселий. Тож, бачачи обурення царевича, він, трохи поміркувавши, мовив:

— Так, не можна нікому зраджувати святих таємниць… Звичайно… Перед кожною великою відправою ми нагадуємо про це молодим майбутнім жерцям.

Тон його був такий незвичайний, що Рамзес зажадав пояснень.

— Я не можу зраджувати таємниці, — відповів лікар, — але… Але якщо ти, достойний царевичу, пообіцяєш зберегти її, я розповім тобі одну історію.

Рамзес пообіцяв, і лікар почав розповідати:

— Один єгипетський жрець, оглядаючи храми поганської країни Арам, в одному з них зустрів чоловіка, який здався йому дуже товстим і задоволеним, хоч був одягнений бідно. «Поясни мені, — запитав жрець веселого бідняка, — як це так, що ти хоч і убогий, але маєш такий вигляд, наче ти принаймні верховний жрець храму?» Тоді дивний чоловік, оглянувшись, чи хто їх не підслухує, відповів: «Бо в мене дуже жалібний голос, і тому мене тримають при цьому храмі за мученика. Коли люд сходиться сюди на відправу, я залізаю в підземелля і починаю стогнати, скільки сили вистачить; за це мене ситно годують цілий рік і дають навіть по глечику пива за кожен день мучеництва…» Так робиться в поганській країні Арам, — закінчив лікар, кладучи палець на вуста. — Пам’ятай, царевичу, що ти мені обіцяв, і думай про нашу розтоплену смолу, що тобі схочеться…

Ця розповідь знову розтривожила царевича. Він відчув деяку полегкість від того, що в храмі не замордовано людину, але в ньому прокинулись усі давні підозріння щодо жерців.

Що вони дурять простий люд, Рамзес знав. Він не забув процесії священного бика Апіса, яку спостерігав, ще будучи учнем школи жерців. Люди вірили, що це Апіс веде за собою жерців; тим часом кожен учень знав, що божественна тварина йде туди, куди хочуть жерці.

І хто знає, чи проповідь Пентуера не була такою ж «процесією Апіса», призначеною для нього? Адже так легко насипати на землю червоної та різнобарвної квасолі і зовсім не важко влаштувати живі картини. Він бачив куди кращі вистави: хоча б, приміром, битву Сета з Осірісом, в якій брало участь кількасот чоловік… А хіба й тут не обдурювали жерці? Мала то бути битва богів, а тим часом боролися переодягнені люди. Гинув у ній Осіріс, в той час як жрець, що зображав Осіріса, був здоровий, як носоріг. Яких тільки там не показували чудес!.. Збурювалася вода, гримів грім, земля здригалася і вивергала полум’я. І все це було обманом. То чому ж усе те, що показав йому Пентуер, мало бути правдою?

Зрештою, в царевича було немало підстав думати, що його хотіли обдурити. Хіба не були ошуканством ті стогони чоловіка в підземеллі, коли жерці начебто заливали його розтопленою смолою? Але не про це зараз ішлося. Набагато важливішим було те, в чому царевич мав нагоду переконатися ще раз: що Гергор не хотів війни, не хотів її і Мефрес, а Пентуер був помічником одного і улюбленцем другого.

Така боротьба відбувалася в думках царевича. То йому здавалося, що він усе розуміє, то знову обступала його пітьма, то він був повен надій, то знову в усьому сумнівався. З кожною годиною, з кожним днем душа його то підносилась, то занепадала, як піднімаються і спадають води Нілу протягом цілого року.

Та поступово Рамзес знаходив рівновагу і, коли настав час покинути храм, мав уже сформовані певні погляди.

Насамперед він ясно зрозумів, що треба Єгиптові: більше землі і більше людей.

По-друге, він упевнився, що найпростіший спосіб здобути людей — це війна з Азією. Але ж Пентуер доводив йому, що війна може тільки завдати більшого лиха державі. Звідси поставало нове питання: казав Пентуер правду чи брехав?

Від думки, що він казав правду, царевича охоплював розпач: крім війни, Рамзес не бачив іншого способу піднести добробут держави. Якщо не почати війни, Єгипет рік у рік втрачатиме населення, а скарбниця фараона матиме все нові й нові борги. Все це може скінчитися якоюсь величезною катастрофою, може, навіть при наступному правителеві.

А якщо Пентуер брехав? То навіщо він це робив? Очевидно, його намовили Гергор, Мефрес та інші жерці. Але ж чому жерці не хотіли війни, яка їм користь з того? Адже кожна війна їм і фараонові приносила величезні прибутки.

І чи, зрештою, могли жерці ошукувати його в такій важливій справі? Правда, вони це робили досить часто, але в дрібних випадках, а не тоді, коли йшлося про майбутнє і добробут держави. Не можна також сказати, що жерці дурили завжди. Вони ж слуги божі і охоронці великих таємниць. В їхніх храмах живуть духи, в чому Рамзес сам переконався першої ж ночі, коли оселився тут.

Та якщо боги не дозволяють невтаємниченим наближатися до своїх вівтарів, якщо вони так пильно стережуть храми, чому ж вони не охороняють Єгипет, який є найбільшим їхнім храмом?

Коли через кілька днів після цього Рамзес, після урочистої відправи, з благословенням жерців, покидав храм богині Гатор, його мучили два питання: