— Звольте глянути, достойні отці, — мовив Пентуер. — За дев’ятнадцятої династії ці речі привозили до нас чужоземці: пахощі з країни Пунт, золото, залізну зброю й військові колісниці з Сірії. Це було все. А водночас Єгипет і сам виробляв багато… Гляньте на ці велетенські глеки: які різноманітні форми, які чудові кольори!.. Або меблі: цей стілець викладений десятьма тисячами шматочків золота, перламутру й дорогого дерева. Гляньте на одяг — яке чудове вишиття, які тонкі й різнобарвні тканини!.. А бронзові мечі, а шпильки, браслети, сережки, а хліборобське й ремісниче знаряддя… Все це виробляли в нас за дев’ятнадцятої династії.

Він перейшов до іншої групи предметів.

— А зараз, дивіться, глеки малі і майже нічим не оздоблені, меблі прості, тканини грубі й одноманітні. Жоден із сьогочасних виробів не може зрівнятися своєю міцністю чи красою з давніми. Чому це так?..

Він знову пройшов кілька кроків і, освітлений смолоскипами, заговорив:

— Ось численні товари, які привозять до нас фінікійці з різних країн світу: кілька десятків сортів пахощів, кольорове скло, меблі, посуд, тканини, колісниці, прикраси — все це приходить до нас з Азії, і все це ми купуємо. Ви розумієте тепер, достойні отці, за що фінікійці вигрібають хліб, овочі й худобу в писарів та у фараона? Саме за ці чужі вироби, які знищили наших ремісників, мов сарана траву.

Жрець передихнув і провадив далі:

— Між товарами, що їх привозять фінікійці його святості фараонові, номархам та писарям, перше місце займає золото; Саме ця торгівля золотом — головна причина розорення, яке приносять Єгипту азіати. Коли хтось позичить у фінікійця золота на талант, він повинен за три роки повернути йому два таланти. А найчастіше фінікійці, ніби для того, щоб полегшити сплату боржникові, беруть у нього за кожний позичений талант на три роки в оренду тридцять двох селян і дві міри землі… Гляньте сюди, достойні отці, — говорив далі Пентуер, показуючи на краще освітлену частину подвір’я. — Цей квадрат землі має сто вісімдесят кроків завширшки й завдовжки, отже, становить дві міри, а ця купка чоловіків, жінок і дітей складає вісім родин. Усе це разом — і люди, й земля — йде на три роки в жахливе рабство. Протягом усього цього часу їхній власник, фараон чи номарх, не має від них ніякої користі, а через три роки він одержує назад до краю виснажену землю і щонайбільше двадцять чоловік, бо решта вмерли в муках!.. Присутні обурено загули.

— Я вам сказав, що за один талант золота фінікієць бере дві міри землі й тридцять двох селян на три роки в оренду. Придивіться уважно, який це великий шмат землі й який гурт людей! А тепер гляньте на мою долоню. Цей шматочок золота, що я тримаю, ця грудочка, менша за куряче яйце, — талант!.. Чи можете ви оцінити, достойні, всю підлоту фінікійських купців у такій торгівлі? Адже цей маленький шматочок золота не має ніяких цінних властивостей: він тільки жовтий, важкий і не іржавіє — оце й усе. Але людина не може одягтися в золото, не може угамувати ним голоду й спраги… Якби в мене була гора золота, така, як піраміда, я все одно був би біля неї таким злидарем, як лівієць, що блукає по західній пустелі, де немає ні фініків, ні води. І от за грудку цього нікчемного металу фінікієць бере шматок землі, який може одягти й прогодувати тридцять дві душі, а до того ж бере і цих людей!.. Протягом трьох років він користується працею людей, які вміють обробляти і засівати землю, збирати врожай, молоти зерно на борошно, варити пиво, ткати одяг, будувати житла і робити меблі… Водночас фараон чи номарх цілих три роки позбавлені послуг цих людей. Вони не платять йому податків, не носять вантажу за військом, а працюють на зажерливого фінікійця. І тому, достойні отці, не минає року, щоб у тому чи іншому номі не спалахнув бунт селян, виснажених голодом, обтяжених працею, битих киями. І от частина цих людей гине, інших засилають в копальні, а в нашій країні щодалі менше стає населення, і все це тільки тому, що фінікієць позичив комусь маленький шматочок золота!.. Чи ж можна уявити, собі більше лихо?.. І чи в такому становищі Єгипет не буде щороку втрачати землю й людей? Переможці війни розорили нашу країну, але остаточно доб’є її фінікійське лихварство золотом.

На обличчях жерців видно було задоволення; вони охочіше слухали про підступи фінікійців, аніж про розкоші, які дозволяють собі писарі.

Пентуер передихнув хвилину і звернувся до царевича: — Вже кілька місяців, — сказав він, — ти, слуго божий Рамзесе, з неспокоєм випитуєш, чому зменшились прибутки його святості. Мудрість богів показала тобі, що не тільки спорожніла скарбниця, але й убуло військо і що обидва ці джерела царської могутності будуть зменшуватись і далі. І це може скінчитись або цілковитим зруйнуванням держави, або небеса пошлють Єгиптові володаря, який зупинить лавину нещасть, що вже кілька сотень років заливає нашу батьківщину… Скарбниця фараона була повна тоді, коли в нас було багато землі й населення. Отже, треба відвоювати в пустелі врожайні землі, які вона поглинула, а з народу зняти тягар податків, який ослаблює його і зменшує кількість людності.

Жерці знову стурбовано загули, боячись, щоб Пентуер вдруге не згадав про писарів.

— Ти бачив, царевичу, на власні очі й при свідках, що в ті часи, коли народ був ситий, дорідний і задоволений, скарбниця фараона була повна. Коли ж народ почав убожіти, коли! жінки й діти мусили запрягтися в плуг, коли зерно лотоса замінило пшеницю й м’ясо, — скарбниця спорожніла. Якщо ти хочеш повернути державі могутність, яку вона мала до війн дев’ятнадцятої династії, якщо ти прагнеш, щоб фараон, його писарі й військо жили в достатку, забезпеч країні довгорічний спокій, а народові добробут. Нехай знову дорослі їдять м’ясо й одягаються у вишивані шати, і нехай діти, замість того щоб стогнати в плузі й помирати від непосильної праці, бавляться або ходять до школи. І ще пам’ятай, що Єгипет на грудях своїх плекає отруйну змію…

Присутні слухали з цікавістю й тривогою.

— Ця змія, що висмоктує кров з народу, пожирає багатства номархів, могутність фараона, ця отруйна змія — фінікійці!..

— Геть їх!.. — загукали присутні. — Скасувати всі борги!.. Не допускати їхніх купців і кораблів!..

Їх утихомирив верховний жрець Мефрес, який із сльозами на очах звернувся до Пентуера.

— Я не маю сумніву, — проголосив він, — що твоїми устами промовляла до нас свята Гатор. Не тільки тому, що людина не могла б бути такою мудрою і всезнаючою, як ти, але ще й тому, що я бачив над твоєю головою вогники у вигляді двох рогів… Дякую тобі за великі слова, якими ти розвіяв наше неуцтво… Благословляю тебе й прошу богів, щоб вони, коли покличуть мене на свій суд, призначили тебе моїм наступником…

Довго не стихали вигуки радості, що вибухнули після благословення найвищого сановника. Жерці тим більше були задоволені, що їх весь час мучила тривога, щоб Пентуер ще раз не згадав про писарів. Але мудрець умів бути обачним: він вказав на внутрішню рану держави, але не роз’ятрив її і цим здобув загальне схвалення.

Царевич Рамзес не дякував Пентуерові, а тільки притис його голову до своїх грудей. Ніхто, проте, не сумнівався, що проповідь великого пророка глибоко вразила душу наступника трону й заронила в неї зерно, з якого може вирости слава й добробут Єгипту.

На другий день Пентуер, не прощаючись ні з ким, зі сходом сонця покинув храм і виїхав до Мемфіса.

Рамзес кілька днів ні з ким не розмовляв: він сидів у келії або ходив по темних коридорах і думав. На душі в нього було неспокійно.

Власне, Пентуер не сказав йому нічого нового: всі нарікали на зменшення родючих земель і людності в Єгипті, на злидні селян, на зловживання писарів та визиск фінікійців. Але проповідь пророка упорядкувала попередні безладні відомості, які мав царевич, надала їм виразних форм і краще висвітлила певні факти.

Те, що Пентуер сказав про фінікійців, вжахнуло наступника трону, бо досі він не розумів, яке нещастя цей народ ніс його державі. Жах його був тим дужчий, що він сам своїх підданих віддав в оренду Дагонові і був свідком того, як лихвар здирав з них податки!..