— І не придивляйся, бо зрештою тобі може здатися, що всі ми повинні йти до копалень, — відповів, сміючись, Тутмос. — Пам’ятай, що номархи й урядовці — пастухи твого стада. Коли котрийсь і видоїть трохи молока для себе або заріже вівцю, ти ж не вб’єш його і не виженеш. Овець у тебе багато, а з пастухами — скрутно.

Намісник, уже одягнений, перейшов до вітальні, де зібрався його почет — жерці, воєначальники, урядовці. Разом з ними він покинув палац і вийшов на внутрішнє подвір’я.

Це був досить широкий майдан, обсаджений акаціями, в затінку яких чекали на царевича робітники. На поклик сурми весь натовп підхопився з землі й вишикувався у п’ять рядів.

Рамзес, оточений блискучим почтом вельмож, раптом зупинився, щоб здалека оглянути загін копачів. Люди були майже голі, в білих чепцях на головах і з такими самими пов’язками на стегнах. Серед них легко можна було вирізнити коричневих єгиптян, чорних негрів, жовтих азіатів та білих жителів Лівії й островів Середземного моря.

В першому ряду стояли копачі з кайлами, в другому — з мотиками, в третьому — з лопатами. В четвертому — були носії, кожен з яких мав важіль і два цебра, в п’ятому — теж носії, але з великими ящиками на двох чоловік. Ними вони виносили викопану землю.

Перед рядами, за кілька кроків один від одного, стояли майстри: кожен тримав у руці дебелу палицю й великий дерев’яний циркуль або кутомір.

Коли царевич наблизився до них, вони крикнули хором: «Живи вічно!» — і, впавши на коліна, схилили голови до землі. Наступник трону наказав їм підвестися і далі уважно придивлявся до них.

Це були здорові й сильні люди, аж ніяк не схожі на таких, що два місяці жили з самого жебракування.

До намісника підійшов номарх Софра із своїм почтом. Але Рамзес удав, що не помітив його, і звернувся до одногозмайстрів:

— Ви копачі з Сохема? — спитав він. Майстер упав ниць на землю й мовчав. Царевич знизав плечима і гукнув до робітників:

— Ви з Сохема?

— Ми копачі з Сохема!.. — відповіли вони хором.

— Виплатили вам заробіток?

— Виплатили, ми ситі й щасливі, слуги його святості, — відповів хор, чітко вимовляючи кожне слово.

— Кругом! — скомандував царевич.

Всі повернулись. Майже в кожного спина була вкрита глибокими шрамами від київ, але свіжих рубців не було.

«Обдурюють мене!» — подумав наступник трону. Він наказав робітникам іти в казарми і, не привітавшись з номархом, повернувся до палацу.

— Ти теж скажеш мені, — озвався він дорогою до Тутмоса, — що ці люди — робітники з Сохема?..

— Вони ж самі це сказали, — відповів той.

Царевич зажадав, щоб йому подали коня, і помчав до свого війська, яке стояло за містом.

Весь день він муштрував полки. Опівдні на площі з’явилося кілька носіїв на чолі з номархом. Вони несли намети, посуд, їжу й вино. Але царевич вирядив їх назад в Атріб і, коли настав час війську обідати, звелів і собі подати і з’їв вівсяний корж із сушеним м’ясом.

Це були наймані лівійські полки. Коли царевич увечері наказав їм відкласти зброю й попрощався з ними, здалося, що воїнів і воєначальників охопило безумство. Вигукуючи: «Живи вічно!» — вони цілували йому руки й ноги і, зробивши ноші зі списів та плащів, із співами понесли царевича до міста й дорогою сперечались за честь нести його на руках.

Номарх і сановники провінції, побачивши захват лівійських варварів та ласку до них царевича, стривожилися.

— Оце-то володар!.. — шепнув Софрі великий писар. — Якби він схотів, ці люди порубали б мечами нас і дітей наших…

Переляканий номарх зітхнув, сподіваючись тільки на ласку й заступництво милостивих богів.

Пізно вночі Рамзес повернувся до свого палацу, і тут слуги сказали йому, що він спатиме в іншій опочивальні.

— Чому?

— Бо в тій, де ти спав раніше, бачили отруйну змію, яка так десь заховалася, що її не можна знайти.

Нова опочивальня містилася в частині палацу, суміжнійзбудинком номарха. Це був квадратний покій, оточений колонами, його алебастрові стіни були вкриті барельєфами, які зображували — внизу рослини в вазонах, вгорі гірляндизоливкового та лаврового листя.

Майже посередині стояло велике ложе, оздоблене чорним деревом, слоновою кісткою й золотом. Опочивальню освітлювали два запасні смолоскипи, між колонами стояли столики з вином, стравами та вінками з троянд.

У стелі був великий чотирикутний отвір, затягнений полотном.

Царевич прийняв купіль і ліг на м’якій постелі, його слуги вийшли в інші покої. Смолоскипи почали пригасати, в опочивальню війнув прохолодний вітер, насичений пахощами квітів. Водночас десь угорі залунали тихі звуки арф.

Рамзес підняв голову. Полотняний дах розсунувся, й крізь отвір у стелі видно було сузір’я Лева, а в ньому ясну зорю Регул. Все голосніше звучала музика арф.

«Чи не боги збираються до мене в гості?» — усміхнувшись, подумав Рамзес.

В отворі стелі блиснула широка смуга світла; було воно яскраве, але лагідне. За мить угорі з’явилися ноші в формі золотого човна, над яким здіймалася альтанка з квітів; стовпи її були оповиті гірляндами троянд, дах був з фіалок і лотосів.

На шнурах, оповитих зеленню, золотий човен безшумно спустився в опочивальню. Став на підлозі, і з-під квітів вийшла нага жінка надзвичайної краси. Тіло її мало відтінок білого мармуру, від янтарної хвилі волосся линули п’янкі пахощі.

Вийшовши з свого повітряного човника, красуня опустилась на коліна перед царевичем.

— Ти дочка Софри?.. — запитав Рамзес.

— Так, володарю…

— І, незважаючи на це, прийшла до мене?..

— Благати тебе, щоб ти простив мого батька… Нещасний він!.. Від самого полудня ллє сльози й посипає голову попелом.

— А якщо я не прощу його, ти підеш від мене?

— Ні… — тихо шепнула вона.

Рамзес пригорнув її до себе й пристрасно поцілував. Очі

в нього палали.

— За це я дарую йому своє прощення, — мовив він.

— О, який ти добрий! — вигукнула красуня, пригортаючись до царевича. А потім додала ніжно: — Ти накажеш відшкодувати збитки, яких завдав йому той божевільний робітник?

— Накажу…

— І візьмеш мене в свій дім?.. Рамзес глянув на неї.

— Візьму, бо ти прекрасна.

— Справді?.. — мовила вона, обнімаючи його за шию. — Придивись до мене краще… Серед красунь Єгипту є лише три, кращі за мене.

— Як не розуміти?

— В Мемфісі чи біля Мемфіса живе твоя перша… На щастя, вона єврейка! В Сохемі — друга…

— Я нічого про це не знаю… — перебив царевич.

— Ой ти, голубе!.. Отож, певно, не знаєш і про третю — з Ану?

— Хіба й вона належить до мого дому?

— Невдячний!.. — вигукнула дівчина, вдаривши його квіткою лотоса. — Мабуть, ти й про мене скажеш через місяць те ж саме… Але я не дам себе скривдити…

— Так само, як і твій батько…

— Ти ще не простив його? Пам’ятай, я зараз піду…

— Ні, зостанься, зостанься…

На другий день намісник згодився прийняти почесті від номарха Софри. Він прилюдно похвалив його мудре управління провінцією і, щоб покрити збитки, завдані п’яним робітником, подарував йому половину різних речей і посуду, привезених з міста Ану.

Другу половину цих дарунків забрала собі донька номарха, прекрасна Абеб, як наближена до царевича. Крім того, вона звеліла сплатити їй із скарбниці Рамзеса п’ять талантів на убрання, коней та рабинь.

Увечері царевич, позіхаючи, сказав Тутмосу:

— Його святість, батько мій, розкрив мені велику істину, що жінки дорого коштують!

— Гірше, коли їх нема, — відповів чепурун.

— Але я маю їх чотири і навіть добре не знаю, як це сталося. Можу двох відступити.

— І Сару теж?

— Її ні, особливо якщо вона народить мені сина.

— Коли ти призначиш цим горличкам добрий посаг, чоловіки для них знайдуться.

Царевич знову позіхнув.

— Не люблю слухати про посаги, — відповів він. — Ах!.. Яке щастя, що я нарешті зможу вирватись від вас і жити серед жерців…

— Ти справді зробиш так?..

— Я мушу. Може, я хоч від них довідаюсь, чому фараони бідніють. А-а!.. Ну, і відпочину.